Розділ 13

Мар’яна

Я сама від себе такого не очікувала. Але як мене вибісила та Ліза! Вся така ідеальна, вся така успішна. І треба ж таке — саме зараз у неї прокинулося сумління щодо того, як вона вчинила з Назаром! Але мене добила її фраза, що, мовляв, Назар обов’язково ж колись розійдеться зі своєю дівчиною, а вона, значить, буде чекати! Агов, дівчинко! Та ти ж без п’яти хвилин заміжня — не соромно таке казати? Не те щоб мені було якесь діло до того всього. Адже насправді в Назара немає ніякої дівчини, я ж не дівчина йому, а так — начакловане тимчасове кохання. Але рука сама потяглася в той момент до коробочки з пилком — ну дуже вже захотілося влаштувати цій нахабі чхальну несподіванку.

А тепер ми з Назаром ішли до тітки Василини, аби нарешті зварити зілля з добутою сльозою, а потім… Мені чомусь ставало дуже сумно від думки, що потім я маю відпустити Назара. Ми були знайомі лише три дні, та мені вже здавалося, що набагато довше.

— Ну от, це, напевно, вже більше відповідає твоїм очікуванням про оселю відьми, — спробувала я пожартувати, коли ми опинилися біля скромного будинку тітки.

Зовні він, звісно, нічим особливо не вирізнявся з ряду таких самих маленьких будиночків на цій вулиці. Хіба що рослинності в городі і навіть перед парканом було доволі багато.

— А нам точно обов’язково йти до твоєї тітки? — озвався Назар напружено. — Може б ми у тебе вдома те зілля зварили краще?

— Слухай, ну ти чого? Боїшся Василини, чи що? Та вона дуже добра, не переживай! А це складне зілля, я сумніваюся, що мені варто за таке братися. У нас справа серйозна, тож давай краще не будемо ризикувати.

— Нікого я не боюся, — буркнув Назар собі під ніс. — Просто якось незручно: вже вечір, пізня година.

— Ну все, годі бубоніти там, заходь уже! — я буквально заштовхала його у двері. — Тітонько, це ми! У нас усе вийшло, уявляєш?

Я потягла Назара вглиб будинку, до вітальні. Під ногами крутилася Суниця, через яку він ледь не перечепився і тільки дивом не впав. Мабуть, у темному коридорі він не розгледів її як слід, бо одразу ж запитав:

— А це що таке? Ваш гризлик? Чи ще якийсь різновид магічних істот?

— Радше дряпунчик, — засміялася я, підхоплюючи Суницю на руки. — Це звичайна кішка, ось, тепер бачиш?

Ми зайшли до кімнати, де при світлі Назар нарешті зміг розгледіти пухнасту красуню і навіть спробував погладити, і, на диво, вона не стала пручатися.

— Бачу, з Суницею ви вже потоваришували, — відзначила тітка Василина, заходячи в кімнату. — Гарний знак, бо зазвичай вона чужих не любить: може і вкусити, і подряпати.

— Добрий вечір, — якось знітився Назар.

Такий кумедний, наче школяр, який прийшов за дівчиною перед першим побаченням і боїться знайомитися з батьками.

— Вітаю, Назаре, — тітка привітно посміхнулася. — Та ти не нервуй, усе буде добре. Ви з Мар’яною і так великі молодці, швидко роздобули головний інгредієнт.

Від приязного тону Василини хлопець трохи заспокоївся. Я всадила його у крісло, і Суниця тієї ж миті вмостилася в нього на колінах. Ну треба ж таке! Одразу признала за члена родини.

Ми ж із тіткою пішли на кухню, де вона вже завбачливо підготувала всі інші складові.

— Такий милий хлопець, тільки сором’язливий і боязкий аж надто. Ти його, бува, не ображала ніяк? — підколола мене тітка, щойно ми залишилися сам на сам.

— Я тобі що, хуліганка якась  хлопців ображати? — пирхнула я обурено. — То він з колишньою своєю поспілкувався,  вона на нього так подіяла.

Я віддала Василині хусточку, зволожену Лізиними сльозами, і за допомогою чарів уся волога була ретельно переміщена у ємність для приготування зілля.

— Ну, може, він теж її ще кохає. Та поки на ньому закляття,  і сам того не знатиме.

— Ой, я тебе прошу! Бачила б ти її! Розфуфирена лялька на крутій тачці. Не думаю, що Назару таке до смаку. До того ж, вона заручена.

— Он як? — звела брову тітка, ретельно помішуючи зілля. — Бачу, ти прям уся рознервувалася, коли мова про неї зайшла. Ревнуєш хлопця? Не давай волю почуттям, дитинко: за кілька хвилин Назар звільниться від чарів і дивитиметься на тебе вже зовсім іншими очима.

Я відчула, як раптом наче клубок підступив до горла. Дійсно, зараз зілля приготується, Назар його вип’є і почне мислити тверезо. Більше нічого не казатиме про моє волосся та очі, не дивитиметься так, наче я для нього важлива…

— Я нічого собі не надумую, тітко. Давай уже швидше готувати те зілля — ніч уже все-таки.

Василина засипала у зілля останній інгредієнт, і рідина засвітилася зеленим сяйвом.

— Значить, усе правильно, — констатувала тітка. — Хай трохи остигне, і можна пити.

Коли я зазирнула до вітальні зі склянкою напою в руках, Назар усе ще сидів у кріслі й продовжував гладити Суницю, що муркотіла, наче трактор.

— Ми закінчили, — тихенько повідомила я, поставивши склянку на столик поруч із ним. — Тож, коли будеш готовий...

Назар підняв на мене сумний погляд:

— А як… як саме воно діє? Не буде якихось побічних ефектів, наприклад?