Розділ 12

Назар

Ще у четвер я жив нормальним, спокійним життям, і єдиною моєю турботою було вчасно завершити робочий проєкт. Пам’ятаю, як я переживав, як нервувався. А тепер здавалося, що це все було сто років тому.

Вечір четверга — моторошна бабця у метро, п’ятниця — суцільний хаос і найстрашніший кошмар, який навіть згадувати не хочеться. Вечір п’ятниці — чарівна рудоволоса квіткарка знімає вроки, і на мене несподівано звалюється небувала удача. Субота — я дізнаюся про світ магії і пою зіллям якогось фантастичного гризлика, а на довершення виявляюся зачарованим і закоханим у Мар’яну. Здавалося, чи може моє життя стати ще більш дивним? Виявляється, що може. Адже в неділю ввечері я раптом іду на зустріч зі своєю колишньою дівчиною, яку два роки не бачив. Ах, точно, зовсім забув: на довершення до всього я ще й маю змусити її заплакати, а потім якось забрати її сльозу…

Я прийшов до кафе завчасно, щоб попередньо зустрітися з Мар’яною. Вона обіцяла мені якісь чарівні штуки, що мають полегшити завдання зі збору сліз. Може, звісно, Ліза більше хотіла б зустрітися в якомусь дорогому ресторані, але кафе для нашого задуму підходило набагато краще. Тут столики стояли майже впритул один до одного, а Мар’яна сказала, що їй важливо бути якомога ближче до Лізи, аби зробити… хай що вона там зібралася робити. Мене тільки напружувало, що вона, скоріш за все, чутиме нашу з Лізою розмову.

Та зрештою, я вже дуже хотів побачити Мар’яну. Дивно, адже минуло лише кілька годин, а я вже встиг за нею засумувати. Ото забористі чари! Значить, треба швидше мене розчакловувати, поки я ще не зовсім нею одержимий.

Поки я так розмірковував, Мар’яна якраз з’явилася з-за рогу і попрямувала до мене. І я не міг перестати на неї витріщатися. Зараз на ній уперше від часу нашого знайомства були не джинси, а гарна зелена сукня, яка так вдало підкреслювала колір очей. І, здається, волосся вона зачесала якось по-іншому, наче справді на побачення зібралася, а не на таємну місію.

— Ти неймовірно гарна у цій сукні, вона тобі дуже личить, — видав я, щойно Мар’яна наблизилась.

— Дякую, звісно, — вона скептично примружилася.

Ну от, що б я не сказав зараз про її зовнішність, то будуть навіть не мої справжні думки. Прикро.

— То ось який у нас план, — почала дівчина впевнено. — Я сяду поруч із вами і непомітно розсиплю біля Лізи пилок чарівних квітів. Він не шкідливий загалом, але у більшості людей викликає легке подразнення — ну, типу алергії, особливо очі починають сльозитися. Як подіє, ти дай Лізі вже якось оцю хустинку.

Мар’яна передала мені акуратно складений білосніжний носовичок, на перший погляд наче цілком звичайний.

— Це особлива тканина, вона вбере вологу і збереже її до потрібного моменту, а потім сльози можна буде легко вилучити.

— Добре придумала. Бо, якщо чесно, я й гадки не мав, куди ті сльози збирати і як при цьому не викликати підозр.

— Ну тоді пішли. Поки ще є час, знайдемо зручні місця. Нам же треба два вільні столики поруч.

У кафе було досить людно, і деякий час ми з Мар’яною сиділи разом за одним столиком, чекаючи, поки звільниться ще й сусідній. Мене знову накрило хвилею суму. От зараз розчаклуюся — і нам доведеться прощатися, бо вона сама вперто продовжувала мені це повторювати.

— Чому ти не хочеш продовжувати спілкуватися, коли чари будуть зняті? В тебе раніше були якісь проблеми з… ну, зі звичайними хлопцями?

— Щось таке, — неохоче відповіла Мар’яна.

Видно було, що їй неприємно згадувати, але я ж їй про свої минулі стосунки розповів, тож було б чесно відповісти відвертістю на відвертість. Гадаю, вона теж так подумала.

— Зустрічалася я зі звичайним хлопцем ще у старших класах. Наче все було нормально, ми подобалися одне одному, тож я і вирішила зізнатися. Ну, що я відьма. Бо це не так легко приховувати, особливо у стосунках. От я і сказала, та ще й показала кілька чаклунських штучок, щоб точно повірив. Ох, що тоді почалося! — Мар’яна важко зітхнула.

— А що? Той хлопець злякався чи щось типу того?

— Це м’яко сказано. Він як збожеволів — цурався мене, наче я якась хвора. Кричав, що я породження зла, святою водою поливав…

— Який жах!

Мені складно було уявити, що в той момент переживала Мар’яна. Отак довіришся комусь, а на тебе — така реакція. І як далі бути?

— Так, було не дуже приємно. Я потім ледь його заспокоїла. Так-сяк переконала, що то все був лише жарт і насправді я лиш фокуси показувала, аби його розіграти. Ну і на тому ми розійшлися, оскільки він на мене дуже образився, та й однаково потім дивився з підозрою. Навіть чутки став розпускати у школі, що я дивачка й мало не божевільна.

Мар’яна зітхнула ще важче й опустила голову.

— Мені так шкода, — я несвідомо простяг до неї руку, але дотягнутися не встиг.

Люди за сусіднім столиком почали збиратися, і Мар’яна, кинувши на мене один гострий погляд, швидко пересіла.

— Але ж мені ти не побоялася отак одразу зізнатися, — зауважив я навздогін, поки вона переставляла свою чашку кави та забирала сумочку.

— Тобі потрібні були відповіді. А що ти будеш із ними робити — то вже було твоє діло. Та я й не думала, що після цього ми ще колись побачимось, що все складеться… як склалось.