Розділ 9

Назар

Несподівані відкриття та всі подальші пригоди з чарами, зіллями і закляттями так мене втомили, що, діставшись додому, я одразу заснув.

Уранці в неділю я довго не хотів вставати з ліжка і взагалі сподівався, що вчорашні події мені просто наснилися або примарилися. Може, краще поспати ще трохи, і тоді реальність знову стане сірою й буденною, як і має бути? І жодних тобі відьом, ну, може, окрім Мар’яни. Бо Мар’яну я б точно хотів побачити ще раз. Стоп.

Я таки остаточно прокинувся і сів на ліжку. Точно, я ж тепер закоханий у Мар’яну! Щойно я згадав її неймовірні зелені очі, як серце закалатало із шаленою швидкістю. То це так магія працює? Що ж мені робити тепер?

Для початку я вирішив проаналізувати, що саме відчуваю, і переконатися, чи точно закляття подіяло. Для цього треба було чесно відповісти собі на кілька питань.

Чи вважаю я Мар’яну гарною та привабливою? — Ще б пак! Вона справжня красуня, тут навіть немає про що говорити. Струнка, граційна, а ще цей неймовірний вогняний колір волосся… А також вона дуже добра, весела, розумна… Що ж, тут усе ясно. Наступне питання.

Чи тягне мене до Мар’яни? — Ой, здається, дуже тягне! Я навіть зараз не відмовився б її побачити. Можливо, навіть сам би до неї пішов. Та вона наказала сидіти вдома і чекати від неї звістки. Так. Ще одна галочка.

А чи хотів би я, скажімо, поцілувати Мар’яну? — Ой-ой! Хотів би, ще й як! Я навіть боявся згадувати її пухкі спокусливі губи, на які теж учора встиг звернути увагу. Але ж цілувати її мені тепер точно не можна…

Ну от. Усі три галочки поставлено. Виходить, що я таки під дією закляття. Що ж далі зі мною буде? Сподіваюся хоча б, що я від чарів не втрачу здоровий глузд і не накидатимусь на неї з обіймами та поцілунками, як навіжений. Може, нам і бачитися не варто, допоки вона не з’ясує, як зняти закляття?

З усіх цих роздумів мене вивів несподіваний звук дверного дзвінка. Хто б це міг бути? Я, здається, гостей не чекав. Сподіваюся, не черговий гризлик чи сама стара відьма? Хоча минулого разу Ядвіга якось обійшлася без використання вхідних дверей.

Я спочатку навіть подумав, що, може, краще не відчиняти і вдати, що мене немає вдома. Та, зрештою, я ж не якийсь боягуз. І взагалі, може, то контролер з водоканалу, хоча ні — сьогодні ж неділя. Ну, тоді, може, це сусідка Лідія Михайлівна — знову проситиме налаштувати свій комп’ютер, який вічно ламається, бо йому років більше, ніж мені.

Я таки дістався до дверей і сміливо їх відчинив. І забув, як дихати.

На порозі стояла Мар’яна. Та сама, про яку я мріяв дві хвилини тому, чиї губи хотів поцілувати… І от вона зараз переді мною, а я, відповідно, перед нею стою в самих трусах, до речі. Зовсім не подумав, що двері відкривати в такому вигляді не варто. Ой, лишенько!

Я навіть не міг уявити, як вона відреагує на мій зовнішній вигляд, але вже точно ніколи б не подумав, що її перші слова будуть саме такими:

— Назаре, а в тебе є дівчина?

— Що, отак одразу? Я ж думав, що нам з тобою не можна… ну… нічого, — пробелькотів я спантеличено.

Величезні зелені очі стали ще вдвічі більшими, а потім у передпокої задзвенів дівочий заливистий сміх. Мар’яна рішуче зайшла до квартири і зачинила за собою двері.

— Дурко ти, Назаре. Хоча насправді ти не винен: тож усе закляття так діє. Та й я увірвалася, мабуть, надто різко зі своїми питаннями.

Я повільно усвідомив, що, напевно, мій учорашній відкат таки закінчився, і тепер я знову буду тупити і лажати, особливо в присутності красивої дівчини. От уже встиг бовкнути щось не те. І взагалі, навіть не запросив її увійти, але із цим, дякувати богу, Мар’яна сама чудово впоралася.

— Ну, ти краще вдягни штани, мабуть, а то бачу, що тобі трохи незручно. Потім розповім усе детально, — сказала вона наче між іншим, упевнено проходячи до вітальні.

Це мені незручно? А їй, виходить, зручно дивитися на мене в самих трусах? Не те щоб вона прямо роздивлялася, але й очей не ховала, наскільки я встиг помітити. Я почервонів і миттю випарувався з кімнати шукати свої штани і заразом футболку.

Та не встиг я все це на себе натягти, як із вітальні почулися обурливі крики:

— Матінко рідна! Це ж що ти з ним зробив, душогуб? У тебе серця немає чи що?

Я не міг второпати, чого саме можуть стосуватися подібні звинувачення. З ким я що зробив? У мене вдома, здається, взагалі немає живих істот, за яких можна було б так переживати.

— Що сталося?

Я перелякано вилетів зі спальні, на ходу одягаючи футболку, і застав Мар’яну схиленою над моєю єдиною кімнатною квіткою, забутою в кутку на підвіконні. Моя сестра подарувала її мені на якесь свято, сам би я в житті ніколи таке не завів. Я навіть не знав, як ця рослина називається, і поливав її абияк, коли було натхнення.

— Страшна ти людина, Назаре. Тільки подивися, до чого довів бідолашного, — дівчина простягла руку до заморених і майже засохлих листочків.

Я хотів було щось відповісти, аж раптом…

Мар’яна ніжно доторкнулася до рослини, ніби та справді була живою й могла відчути її ласку. Але при цьому на кінчиках пальців дівчини затанцювали зелені та жовті іскорки — такі яскраві й мерехтливі, наче сповнені життєвої сили.