Розділ 7

Назар

Я ж точно пам’ятав, що Мар’яна замикала двері, то звідки ж тут з’явилася ця гостя? А ще мені здалося, що десь я вже чув її голос.

Ми поспіхом вибігли до вітальні, і моє серце ледь не вистрибнуло: перед нами стояла та сама бабуся, що зустрілась мені у метро і навела вроки. Тільки тепер вона не здавалась такою вже старою і немічною.

Видно було, що це жінка поважного віку, але зараз вона не сутулилась і не згиналася, а стояла прямо і гордовито. Довге сиве волосся було розпущене і гладко розчесане, а незвичайні і трохи страшні очі, майже позбавлені кольору, дивилися зверхньо і переможньо.

На ній вже не було старенької затертої хустки та розтягнутої в’язаної кофтини. Довгий темно-сірий плащ важким хвилями спадав аж до підлоги, а під ним виблискувала попелясто-срібна сукня з металевим відливом — тканина переливалась і при кожному русі змінювала відтінок.

— Пані Ядвіго! — промовила Мар’яна і вмить зблідла.

То вони знайомі?! Чи всі відьми у місті знають одна одну.

Повітря в кімнаті стало густим, важким, ніби вібруючим. В оселі Мар’яни панував легкий аромат квітів, але тепер я відчував лише різкий та гіркуватий запах полину, що віддавав неприємним присмаком у горлі. Гризлик завмер, напружено вигнув спинку, і на мить його шерсть стала дибки, але потім він  видав якийсь сумний писк і покірно схилив голову.

— Що ж, Мар’яно, — промовила літня жінка, театрально всаджуючись на стілець. — Я давно за тобою стежу. Всіх ти постійно жалієш, усім допомагаєш, витрачаєш свої чари на цих людисьок, що геть не варті твоєї уваги. Але то твоя справа. А от те, що ти посміла втрутитись у моє закляття…

— Пробачте, я не знала, що то було ваше, — перелякано заторохтіла дівчина.

— А якби знала? Невже б не втрутилася? Точно? 

Мар’яна опустила очі. Ми з нею були знайомі не так довго, але я вже встиг зрозуміти, наскільки вона добра та співчутлива. Виходить так, що через мене у дівчини таки будуть неприємності.

— І мало того, що ти розвіяла мої вроки, так тепер ще труїш мого гризлика! Це нечувано взагалі!

Наче тінь пронеслася кімнатою, і в мить усі кімнатні квіти почали опускати листя, поспішно в’янучи. Мар’яна ахнула, а на її очах почали виступати сльози. Наляканий гризлик, підкорюючись владному погляду відьми, пострибав до своєї володарки.

— Я б його не скривдила, це просто зілля забуття.

Дівчина вже вся тремтіла. Я не знав, що на неї тепер очікувало, але мав намір зробити все можливе, аби  пом’якшити  наслідки. 

— Просто?! — гримнула Ядвіга. — Ти лізеш у мої чари, дівча, ще й надурити мене хотіла, стерши пам’ять моєму фамільяру! Нічого простого тут немає, тож будеш ти покарана як слід!

Цього я вже не витримав. Як тільки ця стара карга сміє погрожувати такій добрій і світлій людині! До того ж, це все через мене…

— Не карайте її, будь ласка, — я сміливо виступив вперед. — Це ж усе моя провина, вона ж мені допомагала. То поверніть ці вроки на місце, якщо вже вам так треба. Якось переживу.

Відма до цього на мене навіть не дивилась, але своєю тирадою я таки привернув її увагу.

— А хто це тут у нас заговорив? — вона примружила свої дивні очі, що виглядали якимись порожніми, наче вицвіли від старості. — Нечемний хлопчик, що не поступається старшим місцем у транспорті?

— Ви ж знаєте, що це неправда! Я вас не бачив навіть, а потім уже і радий був встати, але ви…

— Затихни, — відьма лиш кинула на мене владний погляд, і я враз відчув, що більше не можу видати ані звуку. — З тобою ніхто тут взагалі не розмовляє.

Я жахливо перелякався, але Мар’яна одразу ж взяла мене за руку щоб заспокоїти і промовила до Ядвіги.

— Не кривдіть його більше, будь ласка! Це ж я зняла ваші чари, то винна лише я. 

Ну от, вона знову мене захищає. А я в той момент почувався геть безпомічним і безпорадним, як мале дитя. Можна навіть сказати, жалюгідним. Це ж я хлопець, а вона дівчина, то це я мав би боронити її…

— Ну ти тільки на них подивися! — звернулась Ядвіга чомусь до гризлика. — Як захищають один одного, наче закохана пара. А що? Це ідея. Коли вже ви так один одного виправдовуєте, то і покараю я вас обох! Переплету ваші долі і зв’яжу неможливим вибором, так що обоє будете страждати, який би варіант не обрали!

Очі відьми вмить запалали холодним бузковим вогнем, і вона простягнула до мене кістляву руку. 

— Накладаю на тебе, людське дитя, любовне закляття. Кохатимеш тепер цю відьму до скону свого життя, і кохання це тебе спалюватиме зсередини, бо походить не від серця, а від чарів. Але ти, неслухняна дівчинко, можеш зняти чари єдиним своїм поцілунком. Тільки буде одна маленька побічна дія: поцілуєш цього хлопця — навіки позбавишся своїх магічних сил. Тож доведеться обрати, кого рятуватимеш — його одного від вічних мук, чи купу інших людей, яким би ще могла допомогти своїми чарами за все своє життя. 

Під нашими ногами засвітились тонкі лінії, що складалися у символи. Вони миготіли бузковим холодним світлом і повільно оберталися навколо нас із Мар’яною, немов жива павутина. Я відчув, як у грудях стислося серце від якогось дивного жару, аж стало млосно, і трохи запаморочилось у голові. Цей вогонь був пекучий, але й солодкий водночас, наче я пив смачний, але дуже гарячий чай. Що ж це зі мною відбувається?