Розділ 6

Мар’яна

Назар теж його бачить? Але ж це неможливо!

Я одразу розуміла, що це за недолуге звірятко. І хоч сама по собі істота була нешкідлива, та її поява не віщувала нічого хорошого.

На нас вже почали озиратися люди, адже збоку поведінка Назара виглядала геть дивно, наче він був трохи не при собі.

Я швидко схопила хлопця за руку:

— Ходімо звідси, і припини панікувати, я зараз усе поясню. 

Ми поспіхом вибігли на вулицю, і маленький монстрик не відставав. Лупатий та вухастий, віддалено схожий на маленьку мавпочку, тільки страшненьку і з більшою кількістю зубів, він явно не був призначений для людських очей.

— Що це в біса таке?! — не витримав Назар, задкуючи подалі від істоти, але вона постійно трималася за кілька кроків від ошелешеного хлопця.

— Відьомський фамільяр, — зітхнула я, передчуваючи неприємності. — Прості люди їх зазвичай не бачать, але ти, вочевидь, останнім часом отримав занадто велику дозу чарів, а може це відкат так діє, навіть не знаю.

— Чого воно від мене хоче? Зжерти? — припустив Назар, напевно через велику кількості зубів, що стирчали із пащі тваринки.

— Вони не їдять людей, і ніяк не кривдять. Скоріш за все, його послали спостерігати. Гадаю, відьма відчула, що в її чари хтось втрутився.

А отже, я у великій халепі. А можливо, і Назар теж. Хтозна, може та відьма захоче повторити свої знущання.

— Навіщо ж тоді йому стільки зубів… — почав було розмірковувати Назар, та до нього нарешті дійшов зміст другої частини моєї репліки. — Чекай, то воно за мною стежить, а потім розповість усе своїй власниці? А що буде далі?

Я навіть не хотіла уявляти, що буде далі, але точно знала  лише одне: не можна допустити, аби фамільяр передав своїй господарці інформацію про те, що тут бачив. 

— Тобі доведеться піти зі мною, — заявила я ультимативно. — До мене додому.

Треба було бачити очі бідного Назара після такої пропозиції. Здається, перспективи залишитись зі мною наодинці він боявся ще більше, ніж маленького зубастого монстрика. 

— Ааа… навіщо? — підозріло зблиснув блакитними очима.

Така його раптова напруженість мене навіть повеселила.

— Я теж тебе не з’їм якщо що. Я взагалі вегетаріанка. Та не бійся ти так, над тобою більше чаклувати не буду, а от із цим горе-шпигуном треба  щось робити. — Ходімо, і будемо сподіватися, що гризлик піде за нами.

— Гризлик? То ім’я чи назва виду? І якщо чесно, мені б якраз не дуже хотілося, щоб він ішов за нами.

— Скоріш загальна назва. І тобі треба тільки заманити його до мене в квартиру і допомогти спіймати, а далі можеш іти, якщо хочеш.

Я тягла Назара за руку по вулиці, періодично озираючись, щоб не впустити з виду гризлика, який, на щастя, все ще продовжував нас переслідувати.

— І що ти з ним зробиш?

— Зварю зілля забуття і змушу його випити. Він не згадає, що бачив, і не передасть нічого своїй господині.

— То він, виходить, ще й розмовляти вміє?

— Не вміє, вона просто подивиться його спогади, ну типу як відеозапис.

— Це якийсь сюр, або я божеволію… — розгублено пробурмотів Назар.

Я на хвилинку замислилась. А й правда, для нього це все має бути справжнім шоком. Жила собі людина, не знала нічого ні про які чари, а тут як пішло одне за одним: вроки, відьми, гризлики. Тому з нормальними і складно, геть не кожен добре сприймає таку інформацію.

— Якщо хочеш, я і тобі потім дам це зілля. І ти все забудеш. Про вроки, про гризлика, і про…

— І про тебе? — гірко перебив Назар.

— Так, і про мене теж. Але ж я відьма, і тобі краще цього не пам’ятати.

Здається, в його очах промайнула тінь сумніву, але чіткої відповіді хлопець так і не дав. На вулиці сутеніло, і я боялась втратити фамільяра з поля зору, тож зосередила поки що свою увагу на ньому. 

— Гадаєш, це спрацює? Може та відьма потім ще когось пошле, чи навіть сама прийде по мене? — переживав Назар, і я цілком поділяла його хвилювання.

Раз уже відьма ним зацікавилась, то знайде безліч способів нас дістати. Але поки що так далеко я не хотіла зазирати.

— Давай по одній проблемі за раз. Потім будемо думати, що робити далі.

Вечірнє місто миготіло вогнями, та ми звернули у двори, де життя вирувало не так яскраво, а подекуди навіть не всі вуличні ліхтарі працювали. 

— Ти тут живеш? — запитав Назар якось аж надто здивовано, коли ми вже підійшли до моєї багатоповерхівки.

— Ну так. А що ти чекав побачити - хатинку на курячих ніжках? 

Мене навіть трохи веселили усі ці стереотипи про відьом, які так міцно вкоренились у свідомості людей, в тому числі і Назара. 

— Сам не знаю. Напевно, принаймні якийсь приватний будиночок. Трохи дивно, що відьма живе у звичайній квартирі. 

Я тут не бачила геть нічого дивного. Відьми такі самі люди, просто з додатковими здібностями, і не обов’язково їм сидіти в старезних напіврозвалених хатинках чи в химерних будинках із привидами. Але дещо я таки вирішила уточнити: