Розділ 5

Назар

Я і сам здивувався, наскільки легко мені далося спілкування з Мар’яною. Взагалі-то я від природи досить сором’язливий, і з дівчатами почуваюся завжди повним бовдуром: то щось скажу не так, то розгублюся, то взагалі буваю незграбою і можу навіть на ногу дівчині наступити чи пролити на неї каву. І це все навіть без вроків.

Жінки, вони складніші за комп’ютер, до них інструкції не видаються, і в інститутах не вчать, як з ними поводитись. А ще ж вони усі різні! Що для однієї підходило, то для іншої вже геть не годиться. 

А тут я сам від себе не очікував, таким став сміливим. Ішов наче по відповіді, а закінчилось усе тим, що дівчину на побачення запросив. Хіба не молодець? Ще й таку гарну дівчину, я б за інших обставин навіть не намагався з нею познайомитись. Шкода тільки, якщо вона справді виявиться… ну, того… відьмою, коротше.

У призначений час я знову повернувся до квіткової крамнички. Мар’яна якраз зачинялася, і замкнувши двері, обернулася до мене.

— Що ж, Назаре, ви пунктуальні, — дівчина відкинула пасмо яскраво-рудого волосся за плече, і я просто-таки потонув в її зелених очах. Ну хіба можна бути такою вродливою? Відчуваю, що без чарів тут не обійшлося.

— Може на “ти” перейдемо? — запропонував я легко, наче кожен день спілкуюся з такими красунями у неформальних обставинах.

— Простіше погодитись, — якось поблажливо промовила Мар’яна. — То що, Назаре, куди підемо? Тобі не обов’язково мене запрошувати до кафе, якщо що. Можемо просто у парку на лавочці посидіти, це багато часу все одно не займе.

Цікаво, це вона тепер в усьому збирається зі мною погоджуватись? Було би доволі зручно. Хоча, що це я таке собі думаю! Однаково, судячи з усього, Мар’яна вже давно  склала собі план нашої розмови, і вочевидь, мала намір його дотримуватись.

— Може все-таки до кафе? Я знаю тут одне хороше місце неподалік.

— Кафе так кафе, ходімо вже. В який нам бік? 

В кафе миттєво знайшовся вільний столик, ще й найбільш зручний та затишний, як я і хотів. Ми зробили замовлення, і вже настав час розпочати розмову. Я тільки-но відкрив рота, як Мар’яна із серйозним виразом обличчя повідомила.

— Давай скажу одразу, як все буде. Я тобі чесно відповім на всі твої запитання, бо так, напевно, буде краще. Ти наче нормальний хлопець, гадаю, сприймеш правду більш-менш спокійно. Але пообіцяй, що на цьому все завершиться. Ми більше не будемо спілкуватися, та й до моєї крамниці тобі краще не ходити.

Її слова відчувались як відро холодної води, яке на мене несподівано вилили. Чому вона так каже? А якщо я не погоджуся?

— Не будемо тягнути час, Назаре. Питай усе, що ти хотів, —  вона опустила очі, наче і сама про щось шкодувала. 

У мене в голові роїлося вже стільки запитань, що я навіть не знав, із якого почати, але моя дивним чином набута ораторська майстерність вчасно допомогла оформити думки у слова.

— Зі мною вчора щось сталося. З самого ранку переслідували нещастя одне за одним. Ти знаєш, що це було?

— Знаю, — кивнула Мар’яна. — Тебе зурочили. Сподіваюсь, не треба пояснювати, що це значить? Чув же, мабуть, про таке?

— Чути чув, але і уявити не міг, що воно існує насправді. Ніколи не вірив до вчорашнього дня.

— Розумію тебе. Шкода, що так сталося, але всяке буває. 

Вона сказала це так буденно, наче всі ці чари та вроки бачить щодня, і в них взагалі нема нічого дивного. Ну для неї це може і звичне діло, а в мене от світ з ніг на голову перевертається. 

— А ти, виходить, чари зняла? — запитав напряму.

— Виходить, зняла, — промовила вона трохи тихіше, наче то мала бути якась таємниця.— Тобі ж стало краще, правда?

— Ще й як стало!  Навіть, я б сказав, почало щастити на рівному місці. Аж страшно  від такого везіння.

— Це просто відкат, — дівчина знизала плечима. — Зазвичай виникає після зняття вроків, це ніби всесвіт старається відновити баланс. А ще ж п’ятниця тринадцяте вчора було, то певно і ці чари теж помножились. Та вони все одно довго не триматимуться, до завтра все має остаточно розвіятись.

Ну я був би не проти, якби цей так званий відкат протримався трохи довше. Так легко і впевнено я вже давно не почувався. Я міг би і не ставити наступне питання, враховуючи усе почуте. Але мав все-таки впевнитись.

— То значить ти… Ну тобто ти справжня відь…, ну чар… Я не знаю, як це правильно сказати, щоб тебе не образити.

Мар’яна роздратовано пирхнула, знов перекидаючи золотаво-руде волосся.

— Відьма я і є, і на це слово не ображаюся. Та якщо тебе самого воно бентежить, можеш використовувати будь-яке інше, хоч “чаклунка”, хоч “чарівниця”. Тільки не здумай тепер питати, чи літаю я на мітлі. 

Коли вона так відкрито відтвердила мої здогадки, мені чомусь стало трохи сумно. Хоча, а чому я власне вирішив, що відьма - це обов’язково щось погане? Адже Мар’яна вчора мене врятувала, то виходить, вона хороша?.

— Але ж ти добра відьма, правда? — трохи підозріло запитав я.

Вона подивилась на мене, як на маленьку дитину, якій треба усе розжовувати.