Розділ 4

Мар’яна

— Ти чаклувала. І навіть не думай заперечувати, чарами досі фонить, — безапеляційно заявила тітка Василина, оглядаючись навкруги, наче і справді бачила ті чари просто перед собою.

Не те щоб мені взагалі не можна було чаклувати, та я ще вважалась недостатньо досвідченою відьмою, і тітка просто намагалась вберегти мене від неприємностей, тому просила складні ритуали поки що проводити лише в її присутності. Вочевидь, вчорашнє зняття вроків таки лишило досить сильний енергетичний слід, хоч я і запалювала потім очищувальні свічки. Ну а якщо тітка дізнається, що я втрутилась у закляття іншої відьми, то це буде взагалі величезний скандал. 

— Ну було трохи, це щоб квіти довше залишались свіжими, звичайна рослинна магія, яка нікому не шкодить, — я опустила очі, бо брехня мені ніколи не давалась легко.

— Ох, Мар’яно! Я ж тебе наскрізь бачу, не можеш ти втерпіти, аби не втрапити в халепу. Надто вже добра і довірлива, а інші цим і користуються, — похитала головою тітка.

Звісно, це був уже далеко не перший раз, коли я застосовувала свої сили аби допомогти простим людям. Варто було мені лиш помітити, що у покупця якісь негаразди, я заговорювала йому квіти на здоров’я чи непомітно підкладала в букет оберіг від лихих сил. Клієнти несвідомо відчували, що після покупок в моїй крамничці їхній настрій покращується, хвороби швидше минають, а удача починає посміхатися їм. Тому місцеві мене любили і завжди поверталися саме до мене. Але то все зазвичай були лиш дрібні коригування природнього перебігу подій. Лізти у чиїсь спеціально накладені чари було дуже ризикованою затією, сильна чаклунка могла зрештою дізнатись, хто зіпсував їй забаву, та помститись слабшій відьмі. 

Добре, що тітка хоча б не помітила раптове зникнення свого улюбленого фікуса. Тут точно треба було вигадувати якесь заковиристе виправдання.

— А до речі, де це наш фікус подівся? — наче прочитавши мої думки, запитала Василина. 

Ну як вона так уміє? Хоча, чого я дивуюсь, досвідчені  відьми вміють ще й не таке. 

Я тільки-но відкрила рота, аби бовкнути нове вигадане виправдання, як дзвіночок над дверями мелодійно дзенькнув, сповіщаючи про появу відвідувача. До крамнички зайшов чоловік середніх років. Його я бачила вже кілька разів: завжди мовчазний, стриманий, з втомленим поглядом, постійно вибирав білі півонії. 

Він був неговіркий, тож я ніколи і не питала, для кого квіти. Просто збирала букети, а він дякував і йшов, ніби поспішав кудись, де на нього чекали, але при цьому залишався дуже сумним.

Сьогодні він виглядав ще більш змореним, ніж зазвичай, наче його невидимий тягар ставав лише важчим. Але жодних чарів чи вроків я на ньому не бачила.

— Доброго дня, — привітався покупець глухим голосом, злегка кивнувши. — Можна мені, як завжди, букет білих півоній?

Я вже було потягнулася до відра, та чомусь завмерла. Цього разу мене несподівано кольнула цікавість — для кого ж ці квіти? І чому чоловік такий сумний?

— Звичайно, зараз зроблю, — відповіла я, складаючи букет. Потім усе ж наважилася: — Пробачте, якщо питання занадто особисте, але… ви завжди обираєте одні й ті самі квіти. Вони для когось особливого?

Чоловік зніяковів і опустив очі. На мить здалося, що він промовчить, як завжди. Але цього разу на диво він  вирішив відповісти:

— Для доньки. Вона… у лікарні вже кілька тижнів. Півонії завжди були її улюбленими. Каже, ніби запах цих квітів допомагає їй вільніше дихати. Але вчора їй стало ще гірше…

Я відчула, як в мене болісно стиснулось серце. Донька в лікарні, напевно ще зовсім дитина, і вже страждає через якусь хворобу. А батько намагається принести їй хоч краплину радості.

— Мені шкода, — тихо промовила я, щоб приховати хвилювання. — Але півонії - то гарний вибір. Вважається, що вони мають цілющу енергію.

Чоловік на це нічого не відповів. Звісно, такі мої балачки здавалися йому повною маячнею. Я взялася прикрашати букет, цього разу додаючи більше декору: евкаліпт, аспарагус. Але рука сама потяглася до полиці, де лежали засушені пелюстки календули та кілька гілочок розмарину. Ці трави оберігали від хвороб, додавали сил. Серце забилося швидше: чи варто? Тітка Василина стояла збоку й уважно за мною спостерігала, наче чекала, що я знову влізу в щось небезпечне.

Я обережно заховала у букет кілька зачарованих листочків, наче вони були просто декоративною частиною. І, схилившись ближче до квітів, прошепотіла ледве чутно: «Розвійся, хворобо, відпусти, біль, зникни, недоле».

Чари замиготіли в повітрі, але чоловік, звісно, нічого не помітив. Півонії у моїх руках аж засяяли, і аромат квітів став більш насиченим. Я підняла очі на покупця, а  він раптом розправив плечі, вдихнув глибше, ніби і сам отримав часточку полегшення.

— Ось, тримайте, — простягнула я букет. — Цього разу я більше попрацювала над декором. Сподіваюсь, вашій донечці сподобається.

Він уважно вдивився в мене, наче хотів щось сказати, але обмежився коротким «дякую». Його голос став трохи тепліший, ніж на початку розмови. Чоловік заплатив і пішов, а дверний дзвоник мелодійно дзенькнув, ніби підтверджуючи завершення маленького дива.

Я відчула, як погляд тітки буквально свердлить мене. Обернулася — і справді: Василина стояла, склавши руки на грудях.