Розділ 3

Назар

Я наче заново народився. Що то було?

До квіткової крамнички я зайшов, перебуваючи на межі відчаю. Неприємності переслідували мене весь день і лише посилювались. Але та дівчина, вона якось мені допомогла. Пишне руде волосся, зелені очі — саме так часто описували ві… тьху, що це я, ну ніяка вона не відьма, бо не існує такого в природі. Просто гарна дівчина, дуже гарна. І добра. 

Та як би я себе не заспокоював, а якісь дрібні факти все одно не вкладались в голові. Взяти до прикладу ту рослину, що стояла біля прилавка. Я наче чітко пам’ятав, що фікус був цілком собі нормальний та зелений, коли я заходив до магазину, а за кілька хвилин він чомусь перетворився на засохлу мумію. І дівчина… Я вколовся трояндою, а вона простягла хустку і взяла мене за руку, а тоді… Я не дуже був впевнений, що правильно пам'ятаю подальші події. Здається, вона щось казала, якісь дивні слова, а потім я чомусь знепритомнів і оговтався вже на підлозі. Мабуть, перевтома. Важкий день, хто б не втомився.

Вийшовши з крамнички, я відчув несподіваний прилив сил, наче життя заграло новими барвами. Дощ іще продовжувався, а моя парасолька була зламана, ну принаймні мені так здавалось. Та насправді вистачило одного руху, щоб вправити вивернуту спицю, і усе знов запрацювало. 

Я шалено запізнювався і мав бути у ресторані вже за десять хвилин, та прекрасно розумів, що це просто неможливо, навіть якщо поїду на таксі. Поки викличу, поки дочекаюсь, ще поки доїдемо по такій погоді. Та на мій щирий подив за два кроки від  крамнички просто перед моїм носом зупинилося таксі, висаджуючи якусь жінку. Я навіть не встиг повірити у таких збіг і запитати водія, чи він вільний, як чоловік сам визирнув і звернувся до мене:

— Юначе, вас підвезти? 

Я тільки радісно закивав, прошмигнув на переднє сидіння і назвав адресу. 

Цього разу автівка жодного разу не зупинялась на світлофорі, просто жоднісінького, я спеціально стежив. Ми летіли вечірнім містом наче на крилах, якимось дивом оминаючи всі затори та маневруючи між калюжами. Оце я розумію, досвідчений водій, не те що вранці!  

В результаті я прибув до ресторану рівно в призначений час. Оленка була у захваті від букету і навіть почала розпитувати, де я знайшов такі гарні троянди. Напевно, таки не завадить якось повернутись до тієї крамнички і ще раз подякувати дивній рудоволосій дівчині за них. 

Я не дуже любив гучні свята, і зазвичай на таких подіях почувався зайвим і трохи розгубленим. Привселюдно виголошувати тости і привітання мені не подобалось, а увага родичів зазвичай закінчувалась на запитаннях, чи є в мене дівчина, чому нема і коли буде. 

Але сьогодні в мені наче щось перемкнулося. Я легко знаходив спільну мову з усіма гостями, навіть з подругами Олени, яких майже не знав. Моя вітальна промова вийшла надиво вдалою і щирою, що Оленка ледь не розплакалась, а за нею і батьки. Мама, до речі, жодного разу не запитала про моє особисте життя, а тато всім розказував, який я успішний, і що маю великі кар'єрні перспективи. Що ж, я не став псувати їм свято і казати, що насправді вже кілька годин як безробітний. Заяву я написав вже сьогодні, та начальник після обіду поїхав у справах, тож мені однаково доведеться у понеділок поїхати забрати речі та розібратись із паперами.

Щойно я повернувся думками у свій жахливий день на роботі, як у мене задзвонив телефон. Я з подивом побачив на екрані ім’я Станіслава Валерійовича та відійшов в тихіше місце, аби прийняти виклик. Що цього разу? Невже ще й штраф доведеться платити за зірвану угоду, чи може за зламану кавомашину? Я зітхнув і приклав телефон до вуха:

— Назаре, я не пізно? Вибач, що турбую в неробочий час, — на диво спокійним і навіть приємним голосом почав начальник.

— Та все гаразд, Станіславе Валерійовичу. Я тут просто… та не важливо. Ви ж підписали мою заяву? Я тоді в понеділок речі заберу і здам перепустку.

— Стій, Назаре, почекай! — перевив мене чоловік якимось винуватим тоном. — Не треба нічого забирати. Взагалі-то, я мушу перепросити за сьогоднішнє.

Мені здалося, що я не розчув. Чи то взагалі я почав божеволіти після того складного дня? 

— Назаре, ти слухаєш? Мені шкода, що нагримав на тебе і поспішив із висновками — то було геть непрофесійно. І ми ще раз перевірили усі файли, твоя частина роботи була виконана дуже добре, без помилок. То певно Денис щось наплутав потім. 

— Тож ви… ви мене не звільняєте? — обережно запитав я.

— Ні в якому разі! Ти чудовий фахівець, розумний, талановитий. Нам потрібні такі працівники. До речі, як твоє здоров’я? 

Тільки зараз згадав, що ранком довелось наплести начальнику про хворобу, але насправді на хворого я зараз був геть не схожий. Однак, Станіслав Валерійович навіть не дочекався моєї відповіді і продовжив:

— Ти відпочинь кілька днів, якщо треба. Оформимо тобі оплачувану відпустку. А ще з тією кавомашиною так незручно вийшло, ти не сильно обпікся? Розумію, це провина компанії, що вона була несправна. Моральну шкоду я тобі компенсую у вигляді премії, домовились?

— Я не… це якось…

— Відпочивай, Назаре, побачимось десь через тиждень. До речі, я подумаю над тим, щоб дати тобі і твоїм колегам можливість працювати віддалено. Ну правда, який сенс марнувати стільки часу на дорогу до офісу. Ну все, до зустрічі! І ще раз вибач, що несправедливо тебе звинуватив сьогодні.