Розділ 1

Назар

А я ще думав, що четвер був поганим днем. 

На роботі горіли дедлайни, тож довелося просидіти в офісі зайвих три години, а потім ще й змінити маршрут, бо не встиг на останній автобус. Повертався додому я виснаженим і вичавленим, ще й чалапав до метро пішки майже півгодини і геть змерз. Опинившись нарешті у вагоні, я розімлів від тепла і сходу вмостився на вільне місце, втикнув навушники і блаженно заплющив очі. Нарешті можна було хоч трохи перепочити, головне тільки не заснути і не прогавити свою станцію. 

Подумки я вже був у завтрашньому дні. Зранку трохи підкоригую свій проєкт, ну так, чисто косметично, представлю все замовникам, вони подовжать з нами контракт, і всі будуть задоволені. А ввечері святкуватиму. Якраз у моєї старшої сестри день народження, обов’язково куплю їй найгарніший букет.

Не знаю, що змусило мене розплющити очі. Було таке відчуття, наче тілом пробіг холодок, аж до кісток пробрало. І перше, що я побачив перед собою — обличчя якоїсь старезної бабусі. Досить таке суворе і незадоволене. Вона ворушила губами, певно щось промовляла, і здається, зверталась конкретно до мене. Я витяг навушник, але розібрав лиш окремі уривки фраз, зокрема “безсоромна молодь”, “совісті нема”, “невиховані”, і щось іще в тому ж дусі. Раптом до мене дійшло, що це бабуся, напевно, хоче присісти, а я від втоми її навіть не помітив і не поступився місцем вчасно. Я одразу почав підійматись, запрошуючи бабцю сідати, та вона вп’ялась у мене своїми дивними мутнуватими очима і пробурмотіла:

— Пізно вже.

Щойно вона це сказала, у мене наче під серцем кольнуло, і я навіть на мить замружився та міцніше вхопився за поручень. Напевно, то все через втому, скоріше б дістатись до ліжка. Я хитнув головою і знов підняв на бабусю погляд, але… ніякої бабусі вже поряд не було. Куди вона встигла подітись? Може вже вийшла на наступній станції? Але ж, здається, поки  я кліпав очима, жодних зупинок не було. Я знову всівся на своє місце, проганяючи із забитої справами голови зайву і непотрібну інформацію, і  далі доїхав додому вже без пригод та швидко заснув.

Пам’ятаєте, я казав, що четвер видався мені поганим днем? Так от, я різко змінив свою думку, коли настала п’ятниця. 

Прокинувся я від того, що у кімнаті було підозріло світло. Я ліниво потягнувся за телефоном, але не повірив своїм очам, побачивши, котра година. Дев’ята. Чому ж будильник не спрацював?! 

Я мав з’явитись роботі ще о восьмій, аби до дев’ятої доробити вчорашнє завдання. На дванадцяту була запланована  презентація, і до того часу все мало бути ідеально. 

Підскочивши із ліжка, наче мене окропом облили, я поспіхом почав натягати на себе вчорашні джинси, нервово смикнув блискавку — і вона розійшлася, а “собачка” взагалі відлетіла геть… От же дідько!

Я метнувся до шафи, намагаючись нашвидкоруч витягти з гори абияк заштовханого туди одягу хоч якісь нормальні штани. І в той самий час задзвонив телефон.

— Ти що собі дозволяєш, Карпенко?! — накинувся на мене начальник навіть без привітання. — Де ти є взагалі? Робота не дороблена, в офісі тебе досі нема! Вилетіти захотів? Тебе мені не шкода, так ти ж іще усю команду підставляєш! 

— Станіславе Валерійовичу, пробачте! Я… тут просто…— я чесно не знав, що мені казати. Виправдання “я проспав” тягло максимум на рівень школяра молодших класів. — Зараз підключуся та віддалено все дороблю з домашнього комп’ютера, а потім одразу приїду!

Одна з переваг роботи в IT — те, що більшість завдань можна робити з дому або взагалі з будь-якого куточка світу. Але в нашій компанії чомусь досі трималася, як на мене, застаріла й безглузда вимога щодня їздити в офіс.

Облишивши пошук штанів, я кинувся до свого ноутбука. 

Я не міг в це повірити. Вже кілька секунд безпорадно дивився на чорний екран, але ноут не виказував жодних ознак життя навіть після того, як я поставив його на зарядку. Що ж це в біса коїться?!  Ну прямо наче якесь… Я хотів сказати “прокляття”, але швидко обурився своїми же думками. Ні в яку магію я, звісно, не вірив. Це просто збіг обставин, хай і такий невчасний. Але моя проблема від того нікуди не поділась. Я швидко набрав свого колегу, бо це, здається, був мій останній шанс хоч щось виправити.

— Назаре, ну привіт! Ти в халепі, знаєш, брате? — трохи насмішкувато промовив Денис.

— Я в курсі, дякую! Допоможеш? — буркнув я, натягаючи якісь старі спортивки — єдине, що спромігся виудити з розпорошеної купи одягу.

— Ну куди тебе дівати. Але будеш винен! 

Я  дав Денису пароль від свого робочого комп’ютера і намагався якомога детальніше пояснити, що саме він має доробити. На щастя, то були вже не глобальні правки, бо найскладніше я завершив ще вчора. Впевнившись, що Денис з усім розібрався, я викликав таксі, та кулею вилетів з квартири.

Коли виявилось, що ліфт не працює, я подумки ледь не повернувся до своєї попередньої версії про прокляття, але знову себе зупинив. Це просто ліфт. Він часто ламається. Хоча, насправді, це було вперше за два роки, відколи я тут оселився… Ну і що! А нічого! Не страшно! Правда ж, не страшно?

Поки я спустився зі свого шістнадцятого поверху, то вже ледь дихав. Таксі якраз під’їхало, і тільки сівши в машину, я зміг трохи заспокоїтись. Ну от, я вже в дорозі, Денис до мого приїзду внесе останні зміни, і я ще встигну все перевірити перед презентацією. Що може піти не так?