1.

    Цю історію мені розповіла одна моя родичка, яка пережила важке розлучення. Тому сюжет оповідання заснований на реальних подіях. 
Життя Ольги йшло своїм звичним плином: робота,  сім'я... Не біда, що чоловік не цілеспрямований та байдужий, що вже багато років не звертає на неї уваги: ні як на жінку, ні як на людину. Головне, що вони разом вже двадцять п'ять років. Ольга ж жіночка була порядна й до церкви ходила. Як це так? Вона повинна терпіти. Так Бог велів! 
Під впливом цих всіх стереотипів Ольга й жила. Працювала, немов віл — все тягла на собі. А Іван, її чоловік, кожного ранку в білій сорочечці та випрасуваних штанях йшов на роботу, хоча й працював звичайним водієм на фірмі. 
Але ж то є висока самооцінка. Іван на вдачу був паном: тільки найкраща їжа та гарний одяг. Щовечора любив хильнути гаряченької. Та не будь-якої, а дорогої. 
Ольга, наче зомбована, виконувала всі його забаганки. І кожного разу думала про те, що треба трохи потерпіти, мовляв, скоро Іван зміниться, знайде кращу, більш оплачувану роботу, стане уважним чоловіком та хорошим дідом. 
Але нічого не мінялося. Іван був тим самим Іваном, а Ольга продовжувала терпіти. Якби ж тільки жінка знала, яка в Івана  зарплатня насправді й на кого він її витрачає? 
Але, як розповіла сама Ольга, тоді вона свято вірила йому. Чоловік для неї був всесвітом. Навіть донька та онука не мали для неї такого значення. Спочатку Олю все влаштовувало, бо чоловік — то святе!  
  Але час йшов,  і потихеньку Оля розуміла, як помилялася у благовірному. З кожним роком він ставав все грубішим та нахабнішим. Вимагав багато, але не віддавав нічого. І ось одного прекрасного вечора Ольга зрозуміла, яка була глуха й сліпа.  
Все було, наче завжди. Ольга прийшла втомлена з роботи. Традиційно приготувала вечерю й почала займатися хатніми справами. Іван лежав, розклавшись на дивані, й клацав перемикачем телевізор. А ще строчив повідомлення. Аж занадто сильно він захопився. Ніби якийсь бісик  смикав Ольгу взяти телефон чоловіка в руки й прочитати ті повідомлення. 
Не втрималася Ольга й доки чоловік був у ванній,  взяла його мобільний і почала шукати листування. 
Краще б вона цього не робила. Як виявилося, у мобільному її горе-чоловік листувався з іншою жінкою — своєю коханкою. Коли Ольга почала читати ту брудноту, то в неї очі на лоба полізли. Як же гарно він її називав: «моя квіточка», «любонько» й багато чого іншого. 
Але найбільше Ольгу вразило те, що її завжди нелюдимий Іван, який ніколи нікуди не хотів ходити, з радістю обіцяв зводити свою кицю в кав’ярню. 
Одразу ж, як тільки чоловік зайшов до кімнати, Ольга заявила: 
— Як це розуміти, Іване? Отже, «кицьку» ти можеш в кіно водити, купувати їй дорогі подарунки, а мені інколи навіть на звичайні панчохи шкодуєш грошей. 
— Про що ти взагалі мелеш? Дурна, – визвірився Іван. 
— Ось живий доказ того, що ти мені зраджуєш, – Оля помахала мобільним перед самим носом в Івана. Той навіть оком не мигнув. Тільки зверхньо подивився на жінку. 
— І що? Тепер ти весь час мені цим будеш дорікати? – запитав. 
— Дорікати? Тобто ти взагалі не збираєшся мені нічого пояснювати? – оторопіла жінка. 
— Ні, звісно. Бо я нічого поганого не зробив. Вона моя давня подруга. Написала мені сама декілька разів. От у нас і зав'язалася переписка, — почав вигадувати Іван. 
— Ти знущаєшся з мене? Вона тобі пише, що вдячна за гарно проведений час. Ти що, думаєш я зовсім нічого не розумію? — Ольга почала плакати. 
— Досить! Як мене дістали твої ревнощі. Лізеш в мій мобільний. Постійно нюхаєш одяг. Бігаєш врешті-решт за мною. Дістала! — гаркнув щосили Іван. І, не знайшовши нічого кращого, просто відштовхнув дружину й знову ліг на диван. 
Ольга розгублено дивилася на чоловіка, якого ще зовсім недавно так кохала. Зараз він здавався їй зовсім чужим. Нічого не відповіла жінка, проковтнула образу й пішла на кухню готувати вечерю. 
Це був перший випадок, коли Оля дізналася про походеньки свого чоловіка. Тоді вона нічого не зробила. Стерпіла. А дарма, бо дуже скоро, буквально за декілька місяців, Іван взявся за своє. 
З того часу життя жінки перетворилося на пекло. Іван більше не приховував, що у нього є подруга. Відкрито розмовляв з нею телефоном, писав повідомлення, називав пестливими словами, ніби дружини взагалі не існувало. Зрозуміла Ольга, що дарма йому пробачила його першу зраду, яка сталася п'ять років тому. Потрібно було ще тоді зрозуміти, наскільки він гнилий. 
Ольга зітхнула й знову дала волю сльозам. А потім вирішила взяти себе в руки й все дізнатися про кляту розлучницю. 
Спочатку промоніторила соціальні мережі. Потім пішла по людях розпитувати. Й багато чого дізналася про неї. 
Звали її Неля. Жінка була розлучена та мала дорослу доньку. Батько директор ліцею й дуже порядна людина. Та Неля була його повною протилежністю. Чоловіка свого покинула заради іншого. Та й з тим коханцем не прижилася. Й врешті-решт вчепилася в Івана, який аж млів від кохання до неї. Бо ж Нелька на десять років молодшою від нього була. Така собі молодуха з причепом. Та що Івану?  
Він її кохав. Іноді навіть роботою нехтував, аби провести з нею час. Це вже Ольга дізналася від колег Івана. Розлучниці чоловік купував дорогі речі та прикраси. Майже всі свої заощадження він витрачав на неї. А Ользі діставалися тільки крихти.  
Чи могла вона подумати, що її доля так складеться? Ні. Бо з самого початку довіряла чоловіку. Через що тепер сильно шкодувала. 
*** 
Минуло пів року, але Іван не збирався залишати квартири Ольги. 
Він відкрито зустрічався з Нелею. Та навіть іноді чекала його в таксі під їхнім будинком, коли вони з Іваном збиралися на розваги. 
Ольга майже благала чоловіка піти. Та він не погоджувався. Погрожував судитися за квартиру, якщо жінка його виганятиме.  Мабуть, губаста його добре намовила. Від відчаю Оля не знала куди подітися. 
Вдома було важко. Робота теж не приносила задоволення. Суцільний жах. Рішення прийшло само собою одного погожого дня. Ольга вирішила подзвонити коханці чоловіка. Набралася сміливості й все ж таки подзвонила. Спочатку йшли монотонні гудки, а потім все ж Неля відповіла на дзвінок. 
— Алло, хто це? — поцікавилася Неля. 
— Вітаю, це дружина Івана. Вже скоро колишня, — відповіла жінка. 
— Це ти? Ну і чого ти мені дзвониш? — нахабно спитала розлучниця. 
— Маю до тебе одне прохання.  
— Що тобі треба? — ще більш грубо спитала Неля. 
— Забери Івана. Я більше так не можу. Хай він йде до тебе й будьте щасливі. На розлучення я погоджуся без претензій, — ледве стримуючи сльози, промовила Оля. 
— А куди я його візьму? До двокімнатної квартири? Ні, я ще не настільки дурна, — зареготала Неля. 
— Мені однаково. Я більше так не можу. Котіться обоє на всі чотири сторони. 
— Що? Ну ти й дурепа. Навіщо мені здався твій Іван у моїй квартирі? Нехай купує своє житло. Тоді я його й візьму, — чітко заявила Неля. 
— Цікаво, за які гроші? — прошипіла Оля. 
— Ну, при розлученні поділите квартиру з Іваном і все. 
— А нічого, що ця квартира була подарована мені матір'ю? Іван не має до неї ніякого відношення, — акцентувала Ольга. 
— Нічого, бо вихід з будь-якого становища завжди можна знайти. А тепер бувай. У мене немає часу на порожні балачки, — фиркнула Неля й скинула дзвінок. 
Ольга після тієї розмови проплакала усю ніч. Серце розривалося на частини. Як таке могло статися? Мало того, що чоловік її зрадив, та ще й власної квартири хоче позбавити. Що ж це таке твориться?  
Наступного ранку жінка все ж таки зібралася з силами й вирішила діяти. Спочатку їй потрібно було вигнати Івана, потім виписати його з квартири, а далі — важке розлучення. 
Заручившись підтримкою родичів, Ольга    в один з вечорів, коли Іван нібито мав повернутися з відрядження, зібрала його речі    й викинула через вікно. А поки він десь милувався з коханкою, Оля змінила всі замки.  
Звісно, скандал після цього був серйозний. Іван погрожував, дзвонив дружині, чекав її біля під'їзду після роботи. 
— Ти ще пошкодуєш про це. У ногах в мене валятися будеш. Ти не уявляєш з ким зв'язалася! — кричав тоді Іван. Навіть обманом намагався повернути її. Та Ольга трималася з усіх сил, хоч як їй не було боляче дивитися на Івана, адже вона досі відчувала до нього прив'язаність.  
А ще сильно шкодувала про те, що її сім'я розпалася, немов кришталева ваза на тисячі дрібних уламків. Але й жити в умовах, у яких вона знаходилася останні шість місяців, теж було нестерпно. Ще багато ночей жінка провела одна без сну.  
Усе закінчилося після розлучення. Іван нічого не отримав й був виписаний з квартири дружини. Вже колишньої.  
Усі родичі Ольги та й донька також підтвердили, що Іван вів аморальний спосіб життя і майже не проживав у квартирі ці пів року, лише приходив ночувати. 
Неля спочатку взяла чоловіка до себе. Вірніше, вони разом почали орендувати житло, проте ця вся ідилія закінчилася через два роки.  
Іван так і не купив власної квартири. Заробляв не так багато. Та й забаганки в Нелі були нівроку, скажімо так. Вона обібрала його до нитки. 
Та ще й скорочення на роботі в Івана сталося. Через те, що чоловік був не здатний влаштуватися у цьому житті, хорошу роботу він так і не знайшов. Це дуже дратувало Нелю, й врешті вона його покинула. Івану довелося повернутися в село, до своєї матері-пенсіонерки. Як вони там живуть? Хтозна. Та знаючи, що вдачею Іван пішов у матір, мабуть, нелегко. 
У Ольги все ж таки доля склалася краще. Вона стала більше стежити за собою. Почала купувати гарний одяг та користуватися косметикою. Чоловіки знову звертають на неї свою увагу. Їй це дуже приємно. Та нові стосунки вона не квапиться заводити. 
Озираючись на минуле, Ольга з впевненістю каже, що завжди у першу чергу варто обирати себе. Занурюючись у побут та сімейні проблеми, ми часто забуваємо про себе, живемо партнером або партнеркою, просто розчиняємось в них. Але життя надто коротке, щоб витрачати його марно. Доглянута й щаслива жінка набагато цікавіша для свого чоловіка. Саме тому Ольга зрозуміла, що теж поводилася не зовсім правильно. Намагаючись повністю догодити коханому чоловіку. А той ніколи цього не цінував. 
Зараз у жінки все добре. Вона нарешті змогла полюбити себе. Зайнялася вишивкою бісером. Спочатку це було як хобі, а потім вишивка стала приносити їй непоганий заробіток.  
Якщо подивитися на Ольгу зараз, то вона дуже змінилася. Вже не та сіра мишка, загнана в куток, а впевнена у собі жінка, яка знає чого хоче. 
До речі, Іван намагався декілька разів повернутися до неї, але Ольга вже точно знала, що так, як раніше, вже ніколи не буде, бо вона навчилася поважати себе й свою гідність. 
Жити треба тут і зараз.  Решта – це минуле, якого не повернеш, тому чи варто його витрачати на людей, які тебе не гідні? А ви як вважаєте?