14. Операція ускладнюється

Наступного дня я вирішила: треба повернутись до плану.

Я сиділа за кухонним столом із кресленнями, а рудий кіт спав на стільці навпроти. Я дивилась на блокнот, відкритий на чистій сторінці, і думала: я відступила. Двічі — в кабінеті і в розмові про документи. Обидва рази я дозволила собі бути вдячною, і це було небезпечно, бо вдячність — перший крок до того, щоб перестати рахувати кроки до виходу.

Отже — план “Операція розлучення” потребувала ескалації. Навіть попри те, що Еліот так благородно вчинив з компанією, не означає, що я не маю право на свободу. 

Я написала: “що я ще не спробувала?”

Список вийшов надто коротким. Жахлива їжа — було. Дванадцять котів — було. Провокації на публіці — були. Що залишилось в арсеналі?

Я ще трохи подивилась на список. Потім закрила блокнот.

Проблема була зовсім не в списку. Проблема була в тому, що я більше не була впевнена, чого хочу від цієї операції. Я хотіла, щоб він попросив мене піти, він не просив. Я хотіла довести, що ми несумісні. Він будував котячі будинки і знав, як я п'ю каву. Я хотіла залишитись холодною, а кілька днів тому я стояла в темному кабінеті, і його руки торкались мене, і я відповідала всупереч усім раціональним думкам. Та і що приховувати: раціональних думок тоді не було взагалі. Холодною я аж ніяк не залишалась. Це була проблема, і чим довше ми поряд, тим швидше її треба вирішувати. 

***
Еліот прийшов з роботи о восьмій — пізніше, ніж зазвичай. Я почула, як він зняв пальто в коридорі, і подумала раптом, що я вже знаю його кроки і відчуваю різницю між “повернувся після звичайного дня” і “повернувся після важкого”. Ось те, як він різко поставив взуття говорило про важкий день. Я не хотіла це знати, але знала.

Він зайшов у кухню, глянув на мої креслення, на закритий блокнот, каву, яка давно охолола. Він нічого не сказав, і від цього стало гірше, ніби він уже звик до того, що я щось планую проти нього, і це його навіть не ранило.

— Cayne Group хоче долучитись до реставрації на Шпіттельберг, — сказав він, як факт, який він уже обдумав. — Як інвестор. Без операційного контролю. Тільки фінансування.

Я подивилась на нього. Відчула, як щелепи стиснулись самі.

— Ні. — то он він як. Спочатку віддає мені компанію, а поітм збирається забрати її найприбутковішйи проект? 

— Мара...

— Ні, ні і ще раз ні, Еліоте.

— Чому?

— Бо тоді люди думатимуть, що я отримала цей проєкт через тебе. Голос вийшов гострішим, ніж я планувала, але мені було байдуже. Три роки я витратила на Шпіттельберг — три роки переговорів, нічних креслень, відмов, переробок, вигорання, — і він заходить із роботи і пропонує поставити на це своє ім'я, ніби це нічого не змінить. — Ти взагалі розумієш, що ти зараз сказав?

Він стояв нерухомо. Руки вздовж тіла, спокійне обличчя і цей спокій бісив мене ще більше, бо я вже була заведена, я вже не могла вдавати, що це просто ділова розмова.

— Ти отримала цей проєкт, тому що ти найкраща, — сказав він рівно і тихо. — Три роки переговорів. Я бачив документи — я знаю, скільки це коштувало зусиль.

— Тоді ти розумієш, чому я не хочу твого імені поруч.

— Розумію. — Він подивився на мене. — Але маю свої погляди на цей проет. Але я не очікував, що ти будеш аж так проти. Тому я обіцяю подумати. 

Я чекала суперечки, готувала аргументи — другий, третій, четвертий, аж до того, де я цитую статтю про конфлікт інтересів у сімейних інвестиціях. Я люблю бути готовою і завжди готова. Він відступив і всі мої аргументи зависли в повітрі, непотрібні, як парасолька в сонячний день.

Це злило набагато більше, ніж якби він наполягав. Тому що, якщо він наполягає — я можу відштовхнути. Я виросла на відштовхуванні — я знаю кожен його відтінок, кожну техніку, кожне слово, яке потрібно сказати, щоб людина нарешті розлютилась і показала, хто вона насправді. А якщо він відступає — мені нема від чого відштовхуватись, і я залишаюсь сама зі своєю злістю, яка б'ється об стіни зсередини і не знаходить виходу.

— Чому ти завжди так робиш? — сказала я. Голос тремтів, а я ненавиділа себе за цю втрату контролю.

— Як?

— Даєш мені те, що я прошу. Навіть коли я прошу неправильно. Навіть коли я сама не знаю, чого прошу.

Він дивився на мене — і я побачила: він по-справжньому здивований. Це — не та нейтральність, до якої я звикла. Він не очікував цього запитання. Він очікував суперечки, як і я, — а замість суперечки отримав щось, до чого не готував відповіді.

Тиша тривала занадто довго. Я відчувала пульс у скронях. Хотіла сказати “забудь” — і не сказала. Хотіла відвернутись і не відвернулась. Стояла і чекала, і ненавиділа себе за це чекання, бо чекання означало, що мені важливо, що він скаже.

— Бо ти маєш право помилятись, — сказав він нарешті тихо, майже обережно, ніби сам перевіряв слова на вагу. — Як і я.

Знову пауза.

— Як і всі.

Я стояла і думала: це не те, що говорять люди, які хочуть контролювати. Люди, які хочуть контролювати, кажуть, ти помиляєшся і пояснюють, чому. Або кажуть “як хочеш” тоном, який означає “ти пошкодуєш”. Або мовчать і роблять по-своєму. Мій батько мовчав і робив по-своєму. Перший хлопець після університету мовчав і робив по-своєму. Джонс — взагалі не вважав потрібним посвячувати мене в свої плани. Я навчилась: мовчання — це зброя, і відступ — це пастка.