13.3

Я дивилась на підписані документи. На свій чіткий, рівний підпис, яким я підписувала все важливе в житті. Поруч стояв підпис Томаса, дрібніший, ніж раніше. І десь на задньому плані — ім'я Майєра, юриста Cayne Group, який підготував усе це, бо його попросила людина, яка нібито просто виконувала умови угоди.

— Ти правий, — сказала я нарешті.

Адріан моргнув. — Ти щойно сказала, що я правий, чи мені почулось?

— Не звикай.

Він коротко посміхнувся, тим смішком, який я знала чотири роки і який означав: “я хвилююсь за тебе, але не скажу цього вголос, бо ти цього не любиш.”

— Ок, — сказав він. — Не звикаю.

Майєр повернувся з кавою. Ми пили і говорили про деталі: терміни реєстрації, податки, формальності — нормальні речі, які мали вигляд контролю. Кава була міцна і гірка — така, яку подають у старих віденських конторах, де вважають, що молоко псує і каву, і репутацію. Я тримала чашку обома руками і слухала Майєра, який говорив про строки подання до торгового реєстру, і думала, що його голос має ту ж інтонацію, що й у людей, які звикли говорити про чуже життя в третій особі.

Але під цим усім — Адріанові слова. “Особисте рішення.” Вони стояли в голові, як стіна, яку я щойно виявила там, де розраховувала на порожній простір.

***

Вдома я знайшла Еліота в кабінеті — він малював. Я постукала і увійшла. Він закрив папку рефлекторно, але я все одно побачила цей рух, і він побачив, що я встигла зазирнути.

Ми обидва завмерли на секунду. Кабінет мав той самий запах, що був тут кілька днів тому, коли його руки були на моїй талії і мої губи приголомшено відповідали.

Я не думала про це. Я думала про документи.

— Дякую за документи, — сказала я.

— Це була угода.

— Ні. Я стояла в дверях і дивилась на нього. — Це було більше. Ти навіть не уявляєш, що це означає для мене і для Тома. 

Він мовчав. Дивився на мене і в його погляді було щось, що я вже починала вчитись розрізняти. На цей раз чітко проступала не стратегія і не ввічливість, а дещо більш справжнє і тому страшніше.

Я думала: кілька днів тому я стояла в цьому кабінеті і його руки були обережні і впевнені одночасно, і я відступила не тому що не хотіла, а тому що хотіла занадто. А зараз я стою в цьому ж кабінеті і дякую йому за щось, що він зробив не для угоди, а для мене.

Обидві речі існували одночасно — тіло, яке пам'ятало, і вдячність, яку я не вміла висловити. І обидві були правдивими. І обидві мене лякали.

Він нічого не сказав і просто дивився. Його руки лежали на закритій папці, і я бачила на них сліди графіту — сірі плями на кінчиках пальців, як докази чогось, що він робив, поки мене не було. Це стосувалось мене — я не знала чому, але мені було відомо.

Я повернулась до дверей, але зупинилась перед виходом.

— Що ти малюєш?

Пауза. Довша, ніж потрібно для простої відповіді. Він поглянув на папку, ніби вперше, під своїми руками, потім знову на мене і в очах була ніжність, а не секрет чи сором.

— Нічого важливого.

Я кивнула. Вийшла. Але тепер я знала: там було щось важливе. Я бачила це в тому, як він різко закрив папку, як закривають двері, коли за ними щось, що ще не готове бути побаченим.

Я знала, що одного дня побачу це і тоді все зміниться.

Я ще не знала, що “одного дня” скоро настане.

Ввечері подзвонила Зоя, і я відповіла з балкону, бо в квартирі було занадто тихо і незвично. Навіть коти не буянили, як завжди. 

— Я чула від Адріана, — сказала вона без вступу. — Вікторія Кейн зустрічалась із юристами Брандт цього тижня. Без Еліота.

Я мовчала. Штадтпарк внизу — квітневий, темний, із першими ліхтарями. Трамвай десь далеко. Голуби на даху навпроти — сірі силуети на сірому.

— Маро. Ти ще тут?

— Я чую.

— Що ти робитимеш?

Я думала: Вікторія грає і Брандти грають. Усі грають і я теж. Хоча тепер я вже не була впевнена, в яку гру. Я думала про документи, які лежали в моїй сумці — підписані, чисті, без хвостів. Про те, як Томас стиснув мої пальці і про Еліота, який закрив папку з малюнками. Десь в думках існував і батько, який не питав про мене. Кожна з цих речей була окремою — і кожна була частиною чогось більшого, чого я ще не бачила цілком.

— Поки що — нічого, — сказала я нарешті. — Але я слідкую.

— Мара, — Зоя помовчала. Я чула, як вона дихає — рівно, зібрано, як завжди перед тим, як сказати щось, що вона зважувала. — Будь обережна. Не з Вікторією, а з собою.

Я не відповіла. Втім вона й не чекала відповіді. Ми обидві знали, що це означає і обидві знали, що я не послухаю. Але вона сказала, бо мусила. Адже так працює дружба, яка витримала двадцять років і кілька землетрусів.

Я повісила трубку. Просто стояла на балконі. Рудий кіт вийшов і, сівши поруч, дивився на мене без осуду, як завжди. Я погладила його за вухом — він заплющив очі і замуркотів, і на мить усе стало простим: квітневий вечір, тепле хутро під пальцями, місто, яке світилось внизу і не вимагало від мене жодних рішень.