13. Частки і частини

Палата Тома була залита білим світлом — надто яскравим для розмови, яку ми мали провести. Він сидів у ліжку, спершись на підняте узголів'я, і переглядав щось на планшеті. Коли я увійшла, він зняв окуляри й поклав їх на тумбочку — повільним, точним рухом, яким він завжди завершував одну справу перед тим, як перейти до наступної. На тумбочці стояла склянка води, наполовину порожня, і лежала книжка — Томас завжди читав навіть тут.

— Принесла? — запитав він замість привітання.

Я підняла папку.

— Сідай.

Я сіла. Стілець біля ліжка був жорсткий, лікарняний, із металевими ніжками, що шкрябнули по підлозі. Він не питав, як справи, не коментував мій вигляд і я була вдячна за це. Натомість він простягнув руку, і я передала документи. Він повільно, уважно гортав сторінки, водячи пальцем по рядках, як учень, навіть коли знав зміст напам'ять. Іноді він зупинявся, перечитував абзац, трохи нахиляв голову вбік — звичка, яку я помітила ще двадцять років тому, коли ми вперше працювали над спільною справою і він ось так само нахиляв голову, читаючи контракт у моєму першому великому проєкті.

— Майєр підготував?

— Так.

— Непогано. — Він зупинився на одній зі сторінок. — Пункт сім бачила?

— Тричі.

— І?

— Чисто. Без зобов'язань перед Cayne Group. Без опціонів зворотного викупу. Нічого такого, ніяких підводних каменів.

Томас поклав документи на ковдру і подивився на мене. Не так, як дивляться хворі люди, а так, як дивиться партнер, який передає справу і хоче бути впевненим.

— Ти злишся, що все чисто, — сказав він.

Я не відповіла. Він хмикнув.

— Я тебе двадцять років знаю, Маро. Ти завжди злишся, коли не знаходиш того, чого шукаєш. Бо це означає, що або його нема — або ти погано шукала. І друге для тебе гірше.

— Я не злюсь.

— Ні. Ти тривожишся. Але називаєш це злістю, бо з нею простіше.

Я стиснула щелепи. Він бачив і не зупинився.

— Коли хлопець прийшов до мене з пропозицією — ще до всього цього — я запитав його одне. Знаєш що?

— Ні.

— Я запитав, що він робитиме, коли це перестане бути вигідним. Коли тримати угоду стане дорожче, ніж розірвати.

Я чекала.

— Він сказав — “я працюю не  так”. Я подумав: або брехун, або дурень, або щось третє. 

Томас трішки помовчав. За вікном хтось гуркотів візком по коридору — лікарняний звук, буденний і байдужий до наших розмов. Десь далі жіночий голос щось тихо, професійно перепитував. Лікарня жила своїм ритмом, і ми були в ньому сторонніми тілами, які принесли сюди свої контракти, свої цифри, свої рішення.

— Джонс телефонував мені минулого тижня.

Я завмерла.

— Не напружуйся. Він питав про фірму. Формально, як колишній партнер. Я сказав, що фірма в порядку, і повісив трубку. — Пауза. — Він не питав про тебе.

Це не мало боліти. Я давно знала, що він не питає. Але коли хтось каже це вголос — інакше. Як різниця між тріщиною в стіні, яку бачиш щодня, і тріщиною, на яку тобі показують пальцем.

Давид Джонс — мій колишній, через якого я дала собі обіцянку більше навіть не пробувати “в кохання”. Тілько робота, суто робота. Ну, власне, я так і жила до зустрічі з Кейном. А ще Джонс був співзасновником нашої компанії і, свого часу, її головним інвестором. Це все до біса ускладнювало. 

— Чому ти мені це кажеш?

— Бо ти приймаєш велике рішення. І я хочу, щоб ти приймала його від себе, а не через минуле чи під впливом минулого.  

Я дивилась на документи на його ковдрі, на свої руки і на крапельницю в його зап'ясті — тонку прозору трубку, яка з'єднувала його з чимось, що тримало його тут. Я подумала, що колись ці руки підписали документ, який зробив мене партнеркою. Тоді вони були впевненіші, швидші. Але почерк лишився тим самим і це давало надію, що і мій добрий надійний Томас ще той самий. 

— Я приймаю рішення без впливу минулого.  — сказала я.

Він дивився на мене довго. Потім кивнув.

— Підписуємо? — запитала я.

Він взяв ручку з тумбочки. Підписав і повернув документи мені. І коли наші руки зустрілись на краю папки, він коротко стиснув мої пальці, ніж я очікувала від людини на лікарняному ліжку.

— Тримай фірму, Маро. Вона твоя. І Джонс вже не матиме жодного впливу на неї. 

Я забрала документи, встала, поклала папку в сумку, застебнула блискавку — ці механічні рухи, які дають тобі кілька секунд, щоб не показати обличчя. Він не сказав “до побачення”, і я не сказала. Ми обидва знали, що ще побачимось, але також знали, що кожна така зустріч може бути останньою, і цю думку ми обидва ховали за зачиненими дверима, як речі, які не виносять на світло.

У коридорі я зупинилась біля вікна. Подвір'я лікарні розстелялось під ногами, сіре, усього лиш з одним деревом, яке вже починало розквітати. Квітень у Відні завжди починається з дерев, які квітнуть у найбільш недоречних місцях.