12.1 Після ревнощів

Черговий наш публічний вихід приніс занадто багато запитань без відповідей. І ось чому. 

Я думала про це, зло струшуючи туфлі в коридорі. Одну, потім другу. Але потім я все ж поставила рівно біля стіни, бо герр Професор не любить безпорядку і запросто може залишити пахучу мітку на тому, що лежить не там, де має. 

Весь вечір я пила тільки воду. Адже вино зробило б те, що я відчувала, занадто очевидним. Клера Брандт власною персоною сиділа навпроти Еліота і говорила про Цюрих — спокійно, розумно, з тією особливою інтонацією людини, яка знає: вона тут не випадково. Еліот відповідав ввічливо і нейтрально, і це не заспокоювало, бо ввічливість — це не відмова. Це просто добрі манери, особливо, якщо йдеться про Еліота. 

Я зняла пальто і повісила на вішка так, що вішак ледь не відірвався.

Він зайшов слідом і я почула, як зупинився в коридорі. Він просто стояв і дивився на мене, не підійшовши. 

— Що сталось? — запитав він.

— Нічого.

— Мара.

Я обернулась.

— Твоя мати запросила Клеру Брандт на вечерю, де ми мали бути разом. Я говорила рівно. Це гірше, ніж якби я кричала. — Це не випадковість.

— Ні.

— І?

— І я поговорю з матір'ю.

— Це все?

— А що ти хочеш почути?

Я хотіла сказати: “скажи, що вона нічого для тебе не означає.” Але не сказала — бо це означало б визнати, що мені небайдуже. А якщо мені небайдуже, то вся “операція розлучення” була не операцією, а чимось іншим. Хоча, може тому вона зазнала невдачі і тепер призупинена? Даремно, схоже на те, призупинена, треба її відновити. 

— Я хочу почути, що ти розумієш, що це принизливо для мене.

Він дивився на мене. Мовчав секунду і я бачила, що він справді думав, а не підбирав правильну відповідь.

— Розумію. — Пауза. — І мені шкода.

Я не очікувала вибачення.

Це було найгірше, що він міг зробити — сказати “мені шкода” без виправдань, без “але”, без пояснень, чому це сталось. 

Я тут, стоячи в коридорі, у панчохах на холодній підлозі, і готувалась до суперечки та вже завчасно знала, що відповісти на кожен його аргумент. Але я не знала, що відповісти на “мені шкода”.

— Ти не можеш просто… — Я зупинилась. Ти не можеш вибачатись і все. Так не працює.

— Як працює?

— Ти маєш пояснити. Захищатись. Казати, що я перебільшую.

Він дивився на мене з виразом, який багато що приховував.

— Чому?

— Бо тоді я можу злитись далі.

Тиша. Десь за вікном застукотів дощ по карнизу. Рівний, без пауз, як метроном.

— Ти можеш злитись і без моєї допомоги, — сказав він тихо. — Ти це вмієш краще за всіх, кого я знаю.

Стіна яку я тримала весь вечір, поки пила воду і рахувала, скільки разів Клера торкнулась свого волосся, дивлячись на нього, в мені зсунулась, 

Я зробила крок до нього. Він — до мене. І між нами залишилась секунда, в яку обидва знали, що зараз станеться, і жоден не відступив.

І тоді він поцілував мене. Не так, як тоді — для камер і чужих очей.

Цього разу це було справжньо, голодно, і шалено гаряче. Його долоні обхопили моє обличчя — великі, гарячі, трохи шорсткі від олівця. Великі пальці ковзнули по вилицях, ніби він хотів запам’ятати кожен міліметр. Я відчула, як його пальці тремтять — ледь-ледь, майже непомітно. І це мене зламало сильніше, ніж сам поцілунок...