11.2

— Це оригінальна?

— Так.

— Дуб?

Я зупинилась. 

— Мій дід будував у Відні в шістдесятих. Я виріс на будівельних майданчиках. Він торкнувся балки долонею — обережно, як торкаються речей, які знають ціну. — Дуб тримає інакше, ніж сосна. Навіть через сто п'ятдесят років.

Я подивилась на нього, потім на балку і потім знову на нього.

Адріан стояв поруч і дивився на Еліота холодно, без ворожості — але і без тепла. Він оцінював, а Еліот це помітив і не відреагував. Вони обидва вміли мовчати — але мовчали по-різному: Адріан — як людина, яка чекає помилки. Еліот — як людина, якій не треба нічого доводити.

— Адріане, — сказала я, — перевір розрахунки по третьому поверху з Крістофом. Я зараз.

Адріан кивнув, але перш ніж піти подарував мені погляд в якому було надто багато несказаного, від образи “я тобі не хлопчик на побігеньках” бо затаєного болю, причину якого знав лише він сам. 

Ми залишились разом: я і Еліот, будівля навколо нас, і квітневе світло крізь тріснуте скло.

Я показувала йому проєкт, він слухав мене, ніби це справді важливо. Це було небезпечно.

Я пояснювала: що зберігаємо, що відкриваємо, де межа між реставрацією і реконструкцією. Він слухав і іноді задавав точні запитання людини, яка розуміється, а не людини, яка хоче здатись такою.

— Ти хочеш врятувати речі, які більшість людей вважає застарілими, — сказав він нарешті.

— Хтось повинен це робити.

Ми стояли поруч біля тріснутого скла. Між нами було кілька дюймів відстані і щось, що я відмовлялась називати. Квітневий Шпіттельберг за вікном — мокра бруківка, кольорові фасади, запах кави з кафе на розі — все це існувало, але ніби на відстані, наче хтось приглушив місто і залишив тільки цю кімнату.

— Це про будівлі? — запитав він тихо.

Я не відповіла. А він і не наполягав. Втім як і завжди. Це або повага, або стратегія, і я досі не знала, що з цього гірше.

Я дивилась на пошкоджене скло. Думала про те, що Зоя сказала по телефону три дні тому: “Ти дивишся на нього як на щось цінне, що вирішила не брати, але і віддавати не збираєшся.” Я поклала трубку. Тепер думала: Зоя бачить те, що я сама не хочу бачити.

— Ця тріщина, — сказала я, кивнувши на скло. — Підрядники кажуть — міняти. Я кажу — реставрувати. Вона тримає, просто інакше, ніж нове.

Він подивився на вікно. Потім на мене.

— Іноді тріщина — не слабкість, — сказав він. — Іноді це — доказ, що щось вистояло.

Простір між нами завібрував. Я відчувала його присутність поруч як тепло, що осідало під шкірою і не хотіло розсіюватись.

— Ти розумієщ це краще, ніж я очікувала, — сказала я. І одразу пошкодувала — бо це було занадто чесно і надто близько до визнання, що я мала очікування. Він не посміхнувся, а просто кивнув. Цей кивок був гіршим за будь-яку посмішку, бо він означав: “я знаю, що ти це визнала. Я не буду використовувати це проти тебе.”

***

Виходячи, Еліот зупинився на порозі. Не обернувся — говорив ніби до будівлі, а не до мене.

— Томас Бреннер хоче передати тобі свою частку. Я знаю про це вже місяць і вирішив, що ти теж повинна знати. 

Я зупинилась.

— Він мені не казав ні слова. 

Тепер він обернувся. Просто кинув погляд незрозумілий поки для мене.

— Бо це його рішення, а не моє. Моє — сказати тобі. 

Він пішов спокійно і рівно, неспішною ходою.

Я стояла в порожній кімнаті, вдихаючи всі її будівельні старовинні запахи.