10.3

— В картині. Щось не так. Знайди.

Він повернувся до полотна. Дивився — справді дивився, не для виду — і я стояла і думала: він або знайде і це буде неприємно, або не знайде і я поясню і це буде ще неприємніше бо я вже хочу пояснювати.

— Підлога, — сказав він через хвилину.

Я здригнулась.

— Що — підлога?

— Плитка. Перспектива чиста але якщо дивитись на перехід між плиткою і задником — є мікро-невідповідність. Тут, — він показав пальцем не торкаючись, — і тут. Він переписував цю частину пізніше. Можна побачити на рентгені.

Я дивилась на підлогу на картині.

Він мав рацію.

— Звідки ти знаєш про рентген, — сказала я. Не питання. Констатація жахливого факту.

— Я читав дослідження по реставрації нідерландців. Два роки тому.

— Навіщо?

— Було цікаво.

Я стояла і думала: він прочитав дослідження по реставрації нідерландського живопису два роки тому просто тому що було цікаво. Він прийшов до музею в середині вівторка тому що я згадала Вермеєра між канапе. Він знає мої технічні рішення на Spittelberg.

Дев'ять із десяти це було жахливе заниження.

— Еліоте, — сказала я.

— Та.

— Це нечесно.

— Що нечесно?

— Бути таким.

Він подивився на мене. Не розіграно-здивовано — справжньо, з тим виразом що означав: він чекав іншого речення.

— Таким — яким? — запитав він.

— Ти знаєш яким.

— Хочу почути від тебе.

Я відвернулась до картини. Вермеєр дивився на мене зі свого тисяча шістсот шістдесят шостого і явно вважав що я сама винна в цій ситуації.

— Розумним, — сказала я в картину. — Терплячим. Таким що читає дослідження про рентген картин і запам'ятовує що я кажу між канапе і знає про північне світло. Це нечесно. Я готувалась до іншого.

— До чого?

— До людини яку легко не любити.

Тиша.

Він мовчав досить довго щоб я встигла пошкодувати і не встигла взяти назад.

— Маро, — сказав він нарешті.

— Що.

— Ти щойно сказала що тобі важко мене не любити.

— Я сказала що готувалась до іншого.

— Це те саме.

— Це зовсім не те саме.

— Майже те саме.

Я повернулась до нього. Він дивився на мене — і в його очах було те тепле і живе яке я вже вміла читати і яке робило все складнішим ніж мало бути.

— Ти задоволений, — сказала я.

— Я радий що прийшов.

— Це не відповідь на моє запитання.

— Ти не запитувала. Ти констатувала.

Я відкрила рот. Закрила. Він мав рацію і це теж було нечесно.

— Ходімо, — сказала я. — Там ще де Гоох. Хочу подивитись на його дворики.

— Де Гоох теж ставив світло ліворуч.

— Я знаю.

— Тоді навіщо дивитись.

— Тому що це де Гоох, — сказала я як щось очевидне і пішла в наступний зал.

— Давай ще глянемо кілька картин Вермеєра. — несподівано попросив Еліот. 

Ми стояли поруч — не торкаючись, але достатньо близько, щоб я відчувала тепло його плеча. Зала була майже порожня. Десь далеко наглядач кашлянув. Вермеєр дивився на нас із полотна — або ми дивились на нього — і я думала: цей художник малював світло, саме світло, яке падало на людей, а не власне людей. 

— Вона читає листа, — сказала я. Показала на іншу картину — “Жінку в блакитному”. — Ми не знаємо, від кого. Не знаємо, що там написано. Вермеєр намалював тільки момент — і ми домальовуємо решту самі.

Він мовчав секунду, перш ніж спитати: —  А що ти домальовуєш?

— Картини не брешуть, — сказала я замість відповіді.

— Люди теж іноді, — відповів він тихо.

Я обернулась до нього. Він дивився на картину — вперше за весь час. І я помітила щось у його обличчі, чого раніше не бачила: не стриманість і аж ніяк не контроль. Щось, що було під цим — як несуча стіна під штукатуркою. Тримає все і ніхто цього не бачить.

Я хотіла запитати: що ти маєш на увазі? Що ти мені не сказав? Що ховається за “сьогодні”, яке ти кинув учора, як камінь у воду?

Не запитала. Ми пішли далі — повз Рембрандта, повз щось фламандське, повз наглядача, який дивився на нас так, ніби ми були ще однією картиною.

***

Еліот 

Нас з Марою чекав галузевий захід, Іннере Штадт, орендований на другому поверсі зал будівлі з видом на Грабен.

Вона сміялась по-справжньому і щиро, не на показ. Хтось розповів щось про підрядника, який переплутав мармур із гіпсом, і вона сміялась — голова трохи назад, очі заплющені на секунду, і цей звук. Я чув її щирий сміх всього тричі за цей місяць. І щоразу — запам'ятовував.