10.2

Kunsthistorisches Museum у вівторок о другій — не місце де випадково опиняються зайняті чоловіки в середині робочого тижня. Тим більше в залі з нідерландцями, де крім мене і двох японських туристів з аудіогідами не було нікого.

Я стояла перед “Алегорією живопису” і чула його кроки ще до того як побачила. Вже знала ці кроки — рівні, неквапливі, з тією впевненістю людини якій нікуди поспішати навіть коли є куди.

Він зупинився поруч.

Мовчав хвилину. Дивився на картину.

— Ти прийшла сюди сама, — сказав він нарешті. Не питання.

— А ти прийшов навмисно, — відповіла я. Теж не питання.

Пауза.

— Так, — сказав він.

— Навіщо?

— Ти згадувала Вермеєра три тижні тому. На прийомі в Паласі десь між канапе і нудною розмовою про ринок нерухомості. Сказала що він єдиний, хто писав світло, як архітектор.

Я обернулась до нього.

— Ти запам'ятав це.

— Я запам'ятовую речі, які ти кажеш.

— Еліоте, ми тоді говорили про ставки на нерухомість.

— Ти говорила про ставки. Я думав про Вермеєра.

Я дивилась на нього. Він дивився (чи вдавав, що дивився) на картину — спокійно, з тим виразом людини яка прийшла отримати, а не справити враження.

Це було непристойно з його боку. Прийти навмисно і ще й виглядати при цьому природньо.

— Добре, — сказала я і повернулась до картини. — Ти тут. Дивись.

— Вже дивлюсь.

— На картину.

— Я дивлюсь на картину.

Я покосилась. Він дивився на картину. 

Ми стояли мовчки. Японські туристи пройшли повз і зникли в наступному залі. Тепер ми були вдвох — я, Еліот і Вермеєр тисяча шістсот шістдесят шостого року, якому явно не було діла до наших проблем.

— Він зображає джерело світла ліворуч завжди, — сказала я нарешті. Не тому що хотіла говорити з ним. Просто — не могла мовчати перед Вермеєром, це було фізично неможливо. — Це не випадковість. Це система. Він знав що північне світло розсіяне і не дає різких тіней. Архітектори досі так роблять.

— Ти так робиш.

Я зупинилась.

— Що?

— Північне крило. Spittelberg. Вікна на північ — я бачив креслення.

— Ти дивився мої креслення.

— Я перевіряю людей з якими веду справи.

— Ти вивчав мої технічні рішення.

— Вони цікаві.

Я повернулась до нього. Він стояв і дивився на картину і в куточку його рота було те ледь помітне — він знав що сказав щось що мене зачепило і йому це подобалось і він не збирався цього ховати.

— Еліоте.

— Так.

— Ти прийшов до музею в середині робочого дня.

— Так.

— Щоб подивитись на Вермеєра.

— Саме на нього.

— Бо я згадала його три тижні тому між канапе.

— Припустімо.

Я дивилась на нього. Він дивився на картину. Відмінно тримався.

— Це маніпуляція, — сказала я.

— Це зацікавленість.

— Ти прийшов щоб справити враження.

— Я прийшов подивитись на картину. Враження — побічний ефект.

Японські туристи повернулись з наступного залу і пройшли назад — мабуть щось пропустили — і ми обидва відступили на крок, щоб дати їм місце. Відступили в одному напрямку і опинились ближче одне до одного ніж були.

Ніхто не відійшов.

— Якщо ти такий знавець, — сказала я, — скажи мені: що він тут не так зробив.

Еліот нарешті обернувся до мене. Підняв брову — легко, здивовано.

— Що не так?