10.1 Публічний режим

Адріан повернув екран телефона до мене — і я побачила нас. Фото з прийому в Кобурзі. Хтось із колег надіслав, “бачили вас у Coburg, вітаю”. На фото ми з Еліотом стояли поруч — я дивилась кудись убік, на когось, хто щойно сказав щось про Йозефштадт. А він дивився на мене. Не в об'єктив, а на мене. Це було видно навіть на фото — а ще було помітно, що він не знав про камеру.

— Або ви дуже добрі актори, — сказав Адріан, — або ти мені щось не розповідаєш.

Я повернула йому телефон. 

— Ми добрі актори.

Він довго дивився на мене. Я знала цей погляд чотири роки і ніколи не вміла від нього сховатись. Адріан не тиснув. Він дивився — і це було гірше за тиск.

Я повернулась до креслень на столі. Він повернувся до своїх. Ми працювали мовчки — і це мовчання було іншим, ніж раніше. 

Він знав, що щось змінилось. Адріан завжди знав першим. Це була його найгірша і найкраща риса одночасно.

***

Наступні два тижні ми з Еліотом відточували “роль”. А я — все ще укала способи, дістати його. 

Бранч-вечеря на Шоттенрінг: він поклав руку мені на талію, щоб провести повз групу інвесторів. 

Прийом у когось на Ваймарерштрассе: я машинально поправила йому краватку, перед входом, як роблять люди, які живуть разом достатньо довго. Він завмер на секунду як і я. Потім ми обидва зробили вигляд, що нічого не сталось.

Благодійний вечір у Палаці Лібен-Ауерсперг: хтось запитав, як ми познайомились. Я відповіла: “Через спільних партнерів.” Він додав: “Вона сказала мені, що я помиляюсь. Я вирішив, що це перспективно.” Всі засміялись. Я теж. І мій сміх був справжнім — і я зловила себе на цьому занадто пізно.

Кожного разу я трохи пізніше прибирала його руку зі своєї. Раз за разом він трохи довше дивився на мене, перш ніж відвернутись. Ми обидва це помічали і не коментували.

Це тренування, казала я собі. Ми тільки тренуємось як актори, які репетирують одну сцену, поки вона не стане другою натурою. Проблема була в тому, що вона вже стала.

Та при цьому я не забувала, що єдине про що бажаю — свобода. Принаймні, нагадувала я це собі активно. 

У суботу я пішла в Музей історії мистецтв сама. Зала голландського живопису, Вермеєр, та тиша, яка буває тільки в музеях вранці, поки туристи ще снідають. Я стояла перед “Алегорією живопису” і не думала ні про що конкретне — дивилась, як світло на полотні робило те, що я не вміла робити в житті: зупиняло час і робило його красивим.

Потім відчула — хтось поруч. Я знала, хто, ще до того, як обернулась. Якесь зміщення повітря, якийсь тиск. Я називала це роздратуванням уже місяць і з кожним днем вірила в це менше.

Еліот стояв на крок позаду. Дивився не на картину.

— Ти тут випадково?

— Ні.

Чітке формулювання “ні”. Жодного тобі “я теж хотів подивитись” чи “проходив повз”. Просто — ні, я тут не випадково. Я тут, бо ти тут.

Він не сказав другу частину. Але вона висіла в повітрі між нами, як запах фарби після ремонту, якого вже немає, але кімната пам'ятає.

Я повернулась до картини. 

— Ти завжди дивишся на людей, а не на картини.

— Картини не змінюються, — сказав він. — Люди — так.

Він прийшов навмисно. Я знала це одразу...