10. Публічний режим

Адріан повернув екран телефона до мене — і я побачила нас. Фото з прийому в Кобурзі. Хтось із колег надіслав, “бачили вас у Coburg, вітаю”. На фото ми з Еліотом стояли поруч — я дивилась кудись убік, на когось, хто щойно сказав щось про Йозефштадт. А він дивився на мене. Не в об'єктив, а на мене. Це було видно навіть на фото — а ще було помітно, що він не знав про камеру.

— Або ви дуже добрі актори, — сказав Адріан, — або ти мені щось не розповідаєш.

Я повернула йому телефон. 

— Ми добрі актори.

Він довго дивився на мене. Я знала цей погляд чотири роки і ніколи не вміла від нього сховатись. Адріан не тиснув. Він дивився — і це було гірше за тиск.

Я повернулась до креслень на столі. Він повернувся до своїх. Ми працювали мовчки — і це мовчання було іншим, ніж раніше. 

Він знав, що щось змінилось. Адріан завжди знав першим. Це була його найгірша і найкраща риса одночасно.

***

Наступні два тижні ми з Еліотом відточували “роль”. А я — все ще укала способи, дістати його. 

Бранч-вечеря на Шоттенрінг: він поклав руку мені на талію, щоб провести повз групу інвесторів. 

Прийом у когось на Ваймарерштрассе: я машинально поправила йому краватку, перед входом, як роблять люди, які живуть разом достатньо довго. Він завмер на секунду як і я. Потім ми обидва зробили вигляд, що нічого не сталось.

Благодійний вечір у Палаці Лібен-Ауерсперг: хтось запитав, як ми познайомились. Я відповіла: “Через спільних партнерів.” Він додав: “Вона сказала мені, що я помиляюсь. Я вирішив, що це перспективно.” Всі засміялись. Я теж. І мій сміх був справжнім — і я зловила себе на цьому занадто пізно.

Кожного разу я трохи пізніше прибирала його руку зі своєї. Раз за разом він трохи довше дивився на мене, перш ніж відвернутись. Ми обидва це помічали і не коментували.

Це тренування, казала я собі. Ми тільки тренуємось як актори, які репетирують одну сцену, поки вона не стане другою натурою. Проблема була в тому, що вона вже стала.

Та при цьому я не забувала, що єдине про що бажаю — свобода. Принаймні, нагадувала я це собі активно. 

У суботу я пішла в Музей історії мистецтв сама. Зала голландського живопису, Вермеєр, та тиша, яка буває тільки в музеях вранці, поки туристи ще снідають. Я стояла перед “Алегорією живопису” і не думала ні про що конкретне — дивилась, як світло на полотні робило те, що я не вміла робити в житті: зупиняло час і робило його красивим.

Потім відчула — хтось поруч. Я знала, хто, ще до того, як обернулась. Якесь зміщення повітря, якийсь тиск. Я називала це роздратуванням уже місяць і з кожним днем вірила в це менше.

Еліот стояв на крок позаду. Дивився не на картину.

— Ти тут випадково?

— Ні.

Чітке формулювання “ні”. Жодного тобі “я теж хотів подивитись” чи “проходив повз”. Просто — ні, я тут не випадково. Я тут, бо ти тут.

Він не сказав другу частину. Але вона висіла в повітрі між нами, як запах фарби після ремонту, якого вже немає, але кімната пам'ятає.

Я повернулась до картини. 

— Ти завжди дивишся на людей, а не на картини.

— Картини не змінюються, — сказав він. — Люди — так.

Він прийшов навмисно. Я знала це одразу.

Kunsthistorisches Museum у вівторок о другій — не місце де випадково опиняються зайняті чоловіки в середині робочого тижня. Тим більше в залі з нідерландцями, де крім мене і двох японських туристів з аудіогідами не було нікого.

Я стояла перед “Алегорією живопису” і чула його кроки ще до того як побачила. Вже знала ці кроки — рівні, неквапливі, з тією впевненістю людини якій нікуди поспішати навіть коли є куди.

Він зупинився поруч.

Мовчав хвилину. Дивився на картину.

— Ти прийшла сюди сама, — сказав він нарешті. Не питання.

— А ти прийшов навмисно, — відповіла я. Теж не питання.

Пауза.

— Так, — сказав він.

— Навіщо?

— Ти згадувала Вермеєра три тижні тому. На прийомі в Паласі десь між канапе і нудною розмовою про ринок нерухомості. Сказала що він єдиний, хто писав світло, як архітектор.

Я обернулась до нього.

— Ти запам'ятав це.

— Я запам'ятовую речі, які ти кажеш.

— Еліоте, ми тоді говорили про ставки на нерухомість.

— Ти говорила про ставки. Я думав про Вермеєра.

Я дивилась на нього. Він дивився (чи вдавав, що дивився) на картину — спокійно, з тим виразом людини яка прийшла отримати, а не справити враження.

Це було непристойно з його боку. Прийти навмисно і ще й виглядати при цьому природньо.

— Добре, — сказала я і повернулась до картини. — Ти тут. Дивись.

— Вже дивлюсь.

— На картину.

— Я дивлюсь на картину.

Я покосилась. Він дивився на картину. 

Ми стояли мовчки. Японські туристи пройшли повз і зникли в наступному залі. Тепер ми були вдвох — я, Еліот і Вермеєр тисяча шістсот шістдесят шостого року, якому явно не було діла до наших проблем.

— Він зображає джерело світла ліворуч завжди, — сказала я нарешті. Не тому що хотіла говорити з ним. Просто — не могла мовчати перед Вермеєром, це було фізично неможливо. — Це не випадковість. Це система. Він знав що північне світло розсіяне і не дає різких тіней. Архітектори досі так роблять.