6.3

Еліот 

Дванадцять. Вона привезла дванадцять котів. Один сидів на моїх кресленнях і вже встиг загнути кут аркуша, над яким я працював два дні. Інший дивився на мене з моїх власних туфель. Я бачив подібне під час пандемії на ранкових відео-нарадах, але вже точно не очікував побачити це в себе в квартирі. 

Я зачинив двері кабінету. Сів за стіл і відкрив ноутбук. Закрив ноутбук. Відкрив блокнот. Почав малювати — не її, не цього разу. Трирівневу конструкцію з мотузковими сходами. Оглядовий майданчик нагорі — для того сірого, який уже зайняв найвищу точку. Потрібне було натуральне дерево. Ще прорахувати пропорції, які впишуться в кут вітальні між вікном і книжковою шафою — і спеціалісти, які зроблять замовлення якомога швидше. Я не дам їй такої насолоди — побачити мене розгубленим, чи лютим. Але треба віддати їй належне, такий удар під дих я не отримував дуже давно. 

***

Мара

Нічка була “весела”. Коти ділили територію, їжу і інші котячі ресурси. Заспокоїлася ця вакханалія аж під ранок і я ледь не проспала на роботу. А з урахуванням що потрібно було всім корму насипати і лотки змінити — я таки запізнилась.  

Ввечері я приїхала очікуючи побачити руїни замість надто стерильної квартири Еліота, однак зайшла — і завмерла.

У кутку вітальні, між вікном і книжковою шафою, стояла конструкція в три рівні. Посередині 12 котохаток в три ряди, мотузкові сходи і оглядовий майданчик нагорі, і все це не дешевий пластик чи пресований картон, а справжнє натуральне дерево, з текстурою, до якої хотілось доторкнутись. І Його видавав неймовірно приємний запах. 

Креслення лежало на столі поруч. Акуратне, з розмірами, з його підписом у правому нижньому кутку.

Він зробив це креслення вночі. Поки я спала — він збудував котам будинок.

Він сидів за кухонним столом із кавою і газетою, ніби нічого не сталось. Ніби котячі конструкції з'являлись у квартирах самі по собі, як пліснява чи таргани, тільки з кращим дизайном.

— Ти збудував їм будинок.

Він не підняв очей від газети.

— Вони заслуговують на нормальне житло. І на відміну від нас, самі придбати не можуть. 

Я стояла поруч із ним, дивлячись на трирівневу конструкцію з натурального дерева. Від неї пахло свіжістю і чимось теплим. Еліот сидів за столом, а я стояла надто близько.

— Навіщо ти це зробив? — тихо спитала я. — Вони тут тимчасово, ми не зможемо їх всіх залишити, інакше притулок закриється. 

Він підняв очі. Повільно. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинився на губах, потім повернувся до очей.

— Бо ти привезла їх сюди, — відповів він. — А значить, вони тепер і мої теж.

Між нами зависла важка, густа тиша. Я відчула, як у грудях стало гаряче. Він сидів, а я стояла, і наші обличчя були майже на одному рівні. Я бачила, як він ковтає, як напружуються м’язи на його шиї.

Він підвівся повільно. Тепер ми стояли впритул. Мої груди майже торкалися його грудей. Я відчувала його тепло крізь тонку тканину сорочки.

— Маро, — сказав він тихо, майже пошепки.

Моє ім’я в його виконанні звучало як щось заборонене.

Я не відступила, він теж. Його рука піднялася і....