6.2

Транспортування дванадцяти котів на п'ятий поверх будинку на Ringstraße — це логістична операція, яку я недооцінила.

Пан Фіґль відчинив двері під'їзду, подивився на мене, на переноски, на Зою, яка тримала дві з них і одну балансувала на колінах, — і сказав:

— Пан Кейн попереджений?

— Звісно ні, — не стрималась я від сарказму. 

Багатозначна пауза зависла в повітрі. Він подивився на переноски ще раз.

— Ліфт витримає, — сказав він нарешті. І притримав нам двері.

Ми зробили три рейси. До четвертого Зоя сиділа на підлозі коридору і сміялась так, що з сусідньої квартири хтось визирнув.

— Я більше ніколи не допомагатиму тобі з помстою, — сказала вона, витираючи очі.

— Це не помста. Це перетримка і соціалізація тварин.

— Маро. Ти привезла дванадцять котів у квартиру людини, яка складає олівці за розміром. Це не оголошення війни а вже цілеспрямована атака.

Вона пішла о п'ятій — поцілувала мене в щоку, сказала “зателефонуй мені, коли він побачить і ти виживеш” і зникла. Здавалось, що вона купила квиток на виставу і шкодувала, що не може залишитись на прем'єру.

Я стояла посеред вітальні. Один кіт — на кресленнях Еліота. Інший — у його туфлях біля входу. Герр Професор вже зайняв верхню полицю книжкової шафи і дивився на мене з висоти свого нового кабінету. Рудий сидів на підвіконні і спостерігав за Stadtpark, як господар світу.

Шоста вечора. Еліот прийде о сьомій.

Я сіла на диван. Шніцель одразу заліз мені на коліна. Фріда кусала ніжку стола. Хтось шурхотів у коридорі.

О сьомій рівно ключ повернувся в замку. Катастрофа наближалась. Ох, чи то пак, кОТАстрофа. 

Він відчинив двері і зупинився на порозі.

Я стояла посеред цього всього котячого щастя — рудий на руках, Шніцель під ногами, Герр Професор окупував верхню полицю книжкової шафи з рідкісними виданнями і каталогами, які коштують як його річне утримання, і дивився вниз з тією ж зверхністю, з якою, мабуть, дивляться на перехожих гаргульї Нотр-Даму. 

Шніцель рився в горщику з гортензією біля вікна і методично викопував ґрунт на паркет — я пробувала зупинити його тричі, і тричі програла. Фріда кусала ніжку крісла. Ще двоє кішок спали у розкритому ящику з кресленнями. Плямистий метис бенгала — маленький, з манерами власника нерухомості — сидів на підвіконні і дивиться на Stadtpark так, ніби він завжди тут жив.

Ще один кіт у туфлях Еліота. Сподіваюсь, просто  сидить, а не вирішив, що то його лоток. 

Загалом нас тут тринадцять. Дванадцять котів і я.

Він подивився на котів, на мене. На кота у своїх туфлях. Знову на мене.

— Скільки?

— Дванадцять, Еліоте. В притулку знайшли плісняву, і їм не було куди подітись. Але це тимчасово. Всього два тижні. — я ледь стрималась, доки виговорювала цю завчену промову. Його погляд вартував всіх моїх зусиль, однозначно, чорт забирай, вартував!

Пауза. Одна секунда. Дві.

— Добре. — він сказав це якось… жалібно. А розжалобити мене після спілкування з дванадцятьма котами — то добре постаратись треба. 

Еліот пішов у кабінет. Рудий кіт подивився на мене запитально, я подивилась на нього так само. 

— Він мав вибухнути, — сказала я коту.

Кіт не відповів. Але в його мовчанні було більше висновків, ніж у більшості розмов на ділових обідах.