3.3

Мара

Ми їхали додому мовчки, він дивився в одне вікно. Я — в інше. Між нами — простір заднього сидіння машини і щось, що не мало назви і не потребувало її.

Вночі я написала Зої: “Це складніше, ніж я думала.”

Зоя відповіла за хвилину: “Складніше — жити з ним чи не жити з ним?”

Я не знала, що їй відповісти, тому поклала телефон. Це теж було відповіддю, але я не збиралась це визнавати.

***

Вранці я пройшла повз його кабінет — двері прочинені, смужка світла на паркеті стала таким собі запрошенням. Я геть не планувала зупинятись і все ж зупинилась.

Він сидів за столом спиною до дверей і малював. Не помічав мене. Його рука рухалась рівно, без поспіху — не так, як малюють для задоволення, а так, як роблять щось, що стало необхідністю. На аркуші я бачила здалеку — лінії. 

Щось схоже на архітектурний ескіз чи силует. Але я нічого конкретного не змогла розпізнати — надто велика відстань, а лампа стояла ліворуч від нього, і тінь його руки рухалась по стіні, повторюючи жести з секундним запізненням, як ехо.

Три секунди. Потім я пішла. Але запам'ятала: рука без поспіху. Аркуш і тінь на стіні. І те, як він нахиляв голову, коли малював — трохи ліворуч, ніби слухав щось, чого не чув ніхто інший.

Я зачинила двері своєї кімнати і сіла на ліжко. Думала, що саме він малює. Він ніколи про це не говорив і ніколи не залишав ескізи на кухонному столі — тільки креслення. Малюнки — щось інше. Щось, що він ховав.

Людина, яка ховає щось, зазвичай робить це тому, що боїться, що це відберуть.

Я знала це, бо сама так робила.

Вранці я вийшла на кухню — він був вже там, як завжди. Кава, креслення, сліди від олівця на лівій долоні. Але цього разу він подивився на мене інакше. Не на мене, а на мою руку зі срібним кільцем на вказівному пальці.

Його погляд затримався на секунду, а може й менше. Але я все ж помітила.

— Що?

— Нічого, — сказав він. І повернувся до креслень. Дуже інформативний діалог в нас вийшов, що тут скажеш. 

Я пила каву і дивилась на нього через стіл. Він читав креслення або робив вигляд, що читав. Між нами — стіл, дві чашки, ранкове світло із Stadtpark і список речей, які він знав про мене і які я не просила його знати.

Цей список ставав довшим. І я не знала, що з ним робити — окрім того, що мій власний список теж існував. Кава з турки, а не з машини, рівно о сьомій, малює вночі і нікому не показує — це теж не такий і малий список поміченого. 

Ми пили каву і мовчали. За вікном Stadtpark починав свій ранок — бігуни, собаки, хтось із газетою на лавці. Звичний, нормальний ранок. 

Ненормальним було те, що я ловила себе на думці: мені тут добре. Справді добре. Тихо, і кава, і хтось навпроти, хто не вимагає розмови — що ще можна бажати в цьому житті в такий ранній час? 

Я допила каву, потім встала, поставила чашку в мийку — поруч із його, ліворуч.

— Сьогодні буду о восьмій, — сказала я.

Він підняв очі: “Добре.”

Я вийшла. У ліфті подивилась на своє відображення в дзеркальних дверях і спитала в нього, навіщо я щойно сказала йому, коли повернусь? Двері ліфта відчинились і я залишила будинок позаду, вдихаючи свіже повітря на повні груди.

На вулиці Відень пах мокрим камінням і цвітінням ранніх сакур — Stadtpark дихав у березневе повітря, і все було точнісінько таким, яким мало бути.

Окрім мене. Я більше не була рівно такою, якою мала бути. І найгірше — я не могла точно сказати, коли саме це почалось.