3.1 Правила гри

Перший тиждень ми мирно прожили як два пасажири в купе потягу, які ввічливо ділять простір і уникають зорового контакту. 

Я виходила о сьомій, він — о восьмій. Ввечері я сиділа у своїй кімнаті з кресленнями, він — у кабінеті. Кухня стала нейтральною зоною з неписаним правилом: хто приходив першим — варив каву на двох. Ми це не обговорювали, просто так сталось. І обидва вирішили не коментувати.

Він залишав креслення на кухонному столі, я залишала олівець на підвіконні — і щоразу знаходила його на столі, акуратно покладеним біля моєї чашки. Він мовчки перекладав, а я й вдавала, що не бачу його спроб повернути собі нормальне життя “до Мари в моєму домі”. ТІльки от Мара була трішки проти. 

Кейн приходив рівно о сьомій вечора. Не о сьомій нуль п'ять, не о шостій п'ятдесят дев'ять, саме о сьомій. Я не засікала спеціально — просто годинник над плитою був прямо в полі зору. Це або дисципліна, або нагадування в телефоні, і хоч обидва бидва варіанти дратували мене однаково, це були не вони.

На шостий день я зрозуміла: мене дратувала не його пунктуальність. Мене дратувало те, що я її помічала.

На сьомий день він написав: “Нам потрібно обговорити вихід на публіку”  Звісно, я відписала “ок” і ненавиділа, що наше “ок” вже набувало певного образу.

***

Кафе Landtmann — це старе, темне дерево, офіціанти в білих фартухах, запах кави і чогось, що тут завжди пахло однаково, незалежно від десятиліття, погоди, настрою шеф-кухаря чи уряду. Ми обидва прийшли на десять хвилин раніше і рефлекторно, не домовляючись вибрали один і той же закуток. Я подивилась на нього, потім на столик у кутку, потім знову на нього.

— Ми обидва сідаємо спиною до стіни, — сказала я.

— Це або збіг, або характер.

— Я архітектор. Я завжди бачу виходи.

— Я бізнесмен. Я завжди бачу, хто входить.

Ми сіли. Він — обличчям до дверей. Я — обличчям до вікна. Це був компроміс, який жоден з нас не визнав компромісом. Власне, як все це наше співіснування врешті-решт. 

Я почала першою.

— Наодинці — ми колеги. На людях — пара. Без змішування.

Він вислухав. Кивнув.

— Добре.

Одне слово. Жодного уточнення, жодної суперечки, жодного “а що саме ти маєш на увазі під колегами”. Просто кинув “добре”. Це мало б заспокоїти. А замість цього я відчула, як щось натягнулось між ребрами — бо людина, яка погоджується без боротьби, або вже вирішила все за тебе, або чекає, поки ти втомишся контролювати.

— Занадто легко, — сказала я.

— Що?

— Ти погоджуєшся занадто легко.

В його погляді промайнуло щось схоже на цікавість, або повагу. 

— Ти сформулювала розумні правила, — сказав він. — Я погоджуюсь із розумними речами. Це тебе турбує?

— Мене турбує, коли хтось погоджується, не торгуючись.

— Чому?

— Бо зазвичай це означає, що торг уже відбувся. Тільки без мене.

Він мовчав секунду. Потім в його очах промайнула така собі попередня тінь посмішки.

— Легенда знайомства, — сказала я, бо пауза ставала небезпечною. — Спільні партнери. Технічно це ж правда?

— Технічно, — погодився він

І в цьому “технічно»’” було щось, що я вирішила не розбирати. Не тут, не за цим столом о одинадцятій ранку в кафе, де офіціант з відстороненим виглядом уже ніс нам каву. 

Далі ми обговорили деталі: заходи — двічі на місяць мінімум, ініціатор — він, я узгоджую, фізичний контакт між нами — мінімальний і тільки за наявності аудиторії. Останнє — вже моя вимога, одна Кейн джентльмен і не міг не погодитись з нею. На що я і розраховувала. 

Він слухав, кивав, я підозрювала: він усе вирішив до цієї зустрічі, в сама зустріч — для мене, щоб я відчула, що брала участь у рішенні. І от тут спробуй зрозумій: він або дуже хороший стратег, або я параноїк. Дійшла висновку: а чому, власне, не обидва варіанти?