Глава 8

Дем'ян Звєрін

Він стояв біля вікна і дивився, як Олена сідає в машину до Тарханова. Дивився стиснувши зуби до хрускоту і стиснувши руки в кулаки так сильно, що кісточки пальців аж побіліли, а короткі акуратні нігті вп'ялися в долоні.

Швидко вона. Прям навіть швидше, ніж він розраховував. І ось нарешті й стало зрозуміло з якої причини вона офігіла настільки, щоб суперечити йому, своєму начальнику, на планерці. Працюючи без року тиждень, між іншим.

Всередині отрутою розливалася просто дика злість. Причому не так на дівку, як на самого себе. Адже знав, що так буде. Що коли Тарханов до неї підкотить, вона не встоїть перед привілеями, які може дати перебування його коханкою. Чекав на це. Щоб отримавши докази, що Олена нічим не відрізняється від інших красивих та продажних баб, знайти привід її звільнити та забути про неї. З очей геть, з серця геть, так би мовити.

З якого, матір вашу, серця!

Тоді чого біситься зараз, замість того, щоб радіти, м?

Так, гаразд.

Його набрали, викликали на операцію. Раніше він в операційній про все забував, тепер же в процесі встигав думати про Олену. Знову і знову крутив у голові її відповідь на планерці. Потім те, як вона сідала в тачку до Тарханова.

Знову і знову. Як якийсь божевільний, слово честі. Втім, на роботі це не позначилося. Має досвід. Він – світила, майбутній доктор наук. Головний лікар лікарні вже третій рік. А думає і поводиться як шмаркач якийсь.

Після однієї операції одразу інша. А потім і третя, по "швидкій". А після всього треба було ще розібрати стандартну адміністративну плинність. Звєрін засидівся допізна і втомився, як собака, чому був дуже й дуже радий. Втім, рівно до моменту, як опинившись вдома у своєму ліжку і зрозумів, що сну в жодному оці. Натомість перед кожним обличчя цієї дівки. Сердите таке, суворе. Вона себе у дзеркало давно бачила взагалі? Навіть з цим безглуздим тюнінгом дівчисько-дівчиськом. Ніжна, вразлива, красива юна дівчина. Яку хочеться притиснути і не відпускати. Захищати від усіх та всього. І яка така смішна, коли злиться. Кумедна… Мила…

Якось так він і заснув. І наснилася йому Олена. Як він стоїть і дивиться, як вона виходить заміж за Тарханова.

Прокинувся Дем'ян о п'ятій ранку і не в настрої. Пішов у кімнату, відведену під спортивний зал і там годину мутузив боксерський мішок із піском. Не відпустило. Холодний душ також не допоміг. І стандартний омлет на сніданок смакував як солома якась. Звєрін його не доїв, викинув у сміття і рушив на роботу. То й що що сьома ранку на годиннику. У нього справ безліч.

Доїхав до лікарні, припаркувався. Спеціально пройшовся по відділеннях, з якимось мстивим задоволенням спостерігаючи за тим, як прискорюється побачивши його персонал лікарні. Дістався до свого кабінету. Там поліз дивитися графік роботи бригад "швидкої". Ну а що, йому треба знати, які сьогодні на зміні. Так, п'ята, восьма, десята…

Вже без п'ятнадцятої восьма ранку. Цікаво, чи всі вже прийшли на роботу. Перезмінка о восьмій рівно. І до цього моменту вже треба переодягтися і бути готовим приймати виклики та їхати на них. Ось зараз він і перевірить… Звичайно, контролювати пунктуальність медиків не є його завданням. Для цього є завідувачі відділень і Тарханов зрештою, але… Хочеш зробити добре – роби сам, як не…

Додумати думку він не встиг. Побачив у коридорі Олену. Дівчина була в легкій сукні з квітами. Вона була вільного крою та довжиною нижче коліна, а все одно більше підкреслювала, ніж приховувала. Тканина плавно струмувала до тонких щиколоток, по струнких ногах, витончених округлих стегнах, тонкій талії, високим грудям, оголюючи останні в округлому декольте так, щоб залишити величезний простір для уяви. Пухнасте хвилясте волосся розсипалося по тендітних плечах і спускалося якраз до грудей, додатково акцентуючи на них увагу. На ніжному обличчі грала легка посмішка, а бездонні палаючі очі дивилися… На Тарханова. Той стояв напівбоком, частково перегороджуючи шлях і щось втирав їй із задоволеною усмішкою. Цікаво, чи вони разом приїхали чи так просто в коридорі зустрілися?

Тарханов вже офігів. Клеїть співробітниць просто в коридорі, у робочий час. Думає, що коли друзі, то йому з рук зійде? Ага зараз!

- …за ваше запрошення, Олеже Валентиновичу, але я не можу його прийняти, - долетіло до його вуха, коли наближався до них.

- Але чому? - здивувався Тарханов.

- У мене плани на вечір.

- Он як? А на наступний?

- І на наступний... Доброго дня, Дем'яне Іллічу, - випалила вона. Радісно так випалила, ніби його поява була доречною.

- Добрий день. Олеже Валентиновичу, коли закінчите вирішувати особисті питання, зайдіть у мій кабінет, - рикнув Звєрін і пройшов повз. – А краще спочатку зайдіть, а потім продовжіть їх вирішувати.

- Іду, - невдоволено скривившись, пирхнув Тарханов і рушив за ним.

Звєрін прискорив крок. Наздоганяй, мовляв.

- Дем, що на тебе найшло?

- На роботі я тобі Дем’ян Ілліч, - озвався Звєрін.

- Угу, зрозуміло…

Коли вони зайшли до кабінету, Зверін загальмував і розвернувся так різко, що Тарханов мало не налетів на нього.

- Ти що твориш, м?

- А що я? Я реально тебе... Вас не розумію, Дем'яне Іллічу, - глузливо сказав Олег.

- Раптом ти забув, я службових романів на шкоду роботі не вітаю.

- А-а, то справа в занепокоєнні про те, чи не постраждає робота? Або в тому, що самому захотілося закрутити цей службовий роман, а я встиг першим…

- Береги не плутайте, Олеже Валентиновичу. А то я забуду про нашу дружбу і вилетите з посади на раз-два.

Вони стояли навпроти один одного схрестивши погляди як пару закривавлених шпаг.

- Цікаво, на якій підставі?

- Я знайду підстави, не переживайте!

- І що це змінить, м? Ти перестанеш її хотіти чи вона перестане хотіти мене?

І ось на цьому моменті Звєрін йому і врізав.

Олена Петраш