Глава 7

Олена Петраш

Ця ніч була особливо насиченою та важкою. Ми були постійно на викликах та кожний був складним. На щастя, я нікого не втратила, хоча кілька разів перебувала на волосину від цього. А тому вранці морально та фізично вимотана я хотіла лише одного – дістатися до своєї квартири та завалитися спати. Але сьогодні понеділок та планерка. І на ній, як на зло, все дуже-дуже довго. Звєрін не в дусі, як завжди. Ось, ну серйозно, треба ж як прізвище іноді відображає характер його власника. Але, не сперечаюся, як лікар він чудовий, що є, те є. І я йому дуже вдячна за допомогу, яку він надав на моєму минулому чергуванні.

Ми примчали на виклик на серйозну аварію. Важких постраждалих було двоє, а друга бригада затримувалася. Якось так виявилося, що Звєрін якраз їхав повз, зупинився і допоміг. Відкачав замість мене дівчину, надавши можливість допомогти другому постраждалому.

Молодець, що зупинився та втрутився, так.

- П'ята бригада, у бланку інформація нерозбірлива. Це не конспект у медунівері, раптом забули, – це нам із Сашком.

- Випадок складний, ніколи розписувати було, - Сашко.

- Звітність теж частина вашої роботи.

- Але не основна, Дем'ян Ілліч, а другорядна. Основна - порятунок життів, з чим ми успішно справляємося, раптом ви забули, - вперше за весь цей час подала голос я.

Так, ми з Сашком не в ладах. Але в одній бригаді. А чіплятися до почерку в бланку - це нісенітниця і самодурство.

Всі колеги здивовано подивилися на мене. Ну, звісно, на моїй пам'яті не було нікого, хто наважувався б сперичатися зі Звєріним, це точно. Я й сама не розуміла, як наважилася. Напевно, далися взнаки втома і важка ніч.

- Не забув, - якби поглядом можна було зробити в людині дірку, то я вже загинула б від незворотного пошкодження головного мозку, це точно. Так Звєрін дивився на мене.

- Але я від своїх співробітників вимагаю бездоганного виконання всіх частин їхньої роботи. Хто не згоден із цим, я тут не тримаю.

- Цього більше не повториться, Дем'яне Іллічу, - озвався Сашко і обпік мене незадоволеним поглядом.

Така подяка за те, що я заступилася за нього, так? Добре, більше цього не робитиму.

- На цьому все. Вільні.

І ми потяглися до виходу із переговорки.

- Олено, ось навіщо, га? Тебе хто вчив у чоловічі розмови влізати? - наздогнав мене в коридорі Сашко.

- Це не чоловіча розмова, а…

- Щоб такого більше не було, зрозуміло? Я за свої косяки сам відповім. Теж мені, матуся знайшлася.

- Раптом ти не знав, Сашко, підтримувати свого напарника та заступатися за нього – це нормальна практика у бригаді. Ми тут не конкуренти, не мужики та баби, а одна команда, яка працює як одне ціле. Я дуже поважаю твій професіоналізм, ти класний фельдшер... Шкода, що людина та колега ти поганий. Гарного дня!

І, не давши йому відповісти, рушила геть.

- Оленко, ух ну ти даєш, - наздогнала мене Анжела, - Я прям вухам своїм не повірила. Чим тихіше вир, тим професійніші в ньому чорти, ось правду ж кажуть, м! Класно ти поставила Звєріна на місце. Він прям натурально ошалів. Може бути попустить його, а то слово честі, як підмінили останнім часом.

- Це навряд чи. І взагалі, дарма я влізла. Якщо когось ставити на місце і треба було, то це Павлишина. Замість подяки за підтримку, він мене ще й винною зробив, уявляєш?

- Ну, типово в його стилі, - знизала плечима Анжела. - Але ти все одно молодець. Вміти відкривати рота треба обов'язково, Оленко. Висловлюватись, якщо є що сказати. Бо інакше тебе не поважатимуть. Ходімо чайку поп'ємо?

- Вибач, Анжело, я з ніг падаю…

- Розумію. Тоді до завтра?

- До завтра…

Ідучи, я задумалася над словами подруги. Багато років я все, що робила, це погоджувалася з Вовою. Ніколи не суперечила йому. Взагалі. При тому що влаштовувало мене далеко не все, що було в нашому житті. Наприклад, я точно не хотіла залишати роботу. Так, було розчарування в ній, але не таке, щоби вирішити піти. Але Вова хотів, щоб я сиділа вдома. Мама казала, що сім'я це найголовніше. І я їх слухала. Переконала себе, що теж цього хочу. Займатися собою та чоловіком, а не працювати за копійки на дуже складній, а часом і небезпечній роботі. Начхала на те, яка щаслива щоразу, коли допомагаю комусь, рятую життя, лікую. Яке це приносить задоволення і яку силу я відчуваю в собі, вирішуючи чергове складне завдання, ставлячи діагноз, стабілізуючи… А після слухалася порад Ніни... Наприклад, зовнішність свою “тюнінгувала” навіть не запитуючи себе, чи хочу цього сама. Добре хоч розуму вистачило не погодитись на груди, коли про це Вова попросив…

Багато років я дозволяла впливати на себе, жила чужим життям, тому що вважала це правильним, потрібним, щоб Вова кохав мене і був зі мною, не замислюючись, чи подобається воно мені. І через це в результаті втратила усі ці роки. Втратила себе. Залишилась сама.

Що ж… Гаразд. Головне, що я зробила висновки.

Вийшла на вулицю, попрямувала до автобусної зупинки… У голові спалахнула думка, що тепер на мене у Звєріна зуб і що він цілком може захотіти мене звільнити і це змусило похолонути. Ні, ну навіщо я влізла, га? Чому не промовчала? Анжелі легко говорити, вона на хорошому рахунку, а не без року тиждень, як я… Що коли сказавши, що нікого не тримає, Звєрін якраз мене й мав на увазі? Натякав…

 Повз проїжджав Тарханов. Побачивши мене, зупинився і опустив вікно.

- Олено Владиславівно! Я в місто у справах їду. Сідайте, підвезу, – запропонував він.

- Дякую, але... Це якось незручно, - забарилася я.

Втомлений організм просто благав погодитися. Його тягнуло у прохолодне нутро автомобіля. Він жадав відкинутися у зручному кріслі та дозволити себе відвезти додому. Мріяв якнайшвидше туди потрапити і завалитися спати.

- Незручно спати на стелі, Олено Владиславівно. Давайте, сідайте, не витрачайте мого часу. Я ж відмови не прийму.

- Добре, - зніяковіло посміхнулася я і залізла в машину.