Глава 4

- Ну все, я вас залишаю, - сказав Олег Валентинович після того, як представив мене колективу лікарні, - Гарного дня!

- І вам, - відповіла я.

Нові колеги одразу почали розходитися хто куди і я зрозуміла, що не знаю, куди слід мені йти.

- Що розгубилася, ходімо! - сказав мені фельдшер, з яким ми будемо в одній бригаді та імені якого я не запам'ятала.

Нових облич та нових імен виявилося стільки, що я просто не змогла запам'ятати як кого звуть і це викликало додатковий дискомфорт та розгубленість.

- Ми тут усі на “ти” якщо що. Без по-батькові та формальностей, - продовжував говорити чоловік.

Він був приблизно моїм ровесником. Дуже високий і худорлявий, лисий, з густою світло-русявою бородою і підкресленою зневагою в карих очах, які дивилися на мене згори донизу.

Я кивнула.

– Де працювала раніше?

- У дванадцятій.

- У-у, а пішла чого?

- За сімейними обставинами, - ухильно відповіла я.

Бути надто відвертою з цим чоловіком я точно не збиралася. Те, як сильно я йому не подобаюсь невідомо чому виразно відчувалося і я не хотіла це посилювати, пам'ятаючи про реакцію головного лікаря на своє минуле.

- Діти є?

– Ні.

- А чоловік?

- Навіщо ти про це питаєш?

- Хочу розуміти, чи загрожують декрети, лікарняні, садочки, форс-мажори...

- Не загрожують, не хвилюйся.

- Ось і добре. Дивись, тут наша кімната відпочинку, - відчинив мені одну з дверей.

Всередині були великий диван, журнальний столик та невелика кухня з усім необхідним для перекусів.

- Тут роздягальні, - вказав на пару дверей із чоловічою та жіночою фігурками. - Форму тобі видали, давай переодягайся, зміна скоро почнеться.

Я шмигнула в роздягальню і почала квапливо перевдягатися. Форма з часів моєї роботи лише трохи змінилася, а тому, коли я закінчила, всередині виникло дивне відчуття, ніби не було всіх цих років. Жаль, що це було не так. Я б тоді не змарнувала час, не віддала б за власну дурість роки не тому чоловікові і не залишилася б зараз з одним тільки розбитим серцем.

Наказавши собі перестати жаліти себе, я склала "цивільний" одяг у шафку і вийшла з роздягальні.

- У нас виклик, - одразу сказав мій фельдшер.

Чорт, ну і як мені дізнатися його ім'я, щоб обережно, га? Як же соромно не запам'ятати імені того, з ким працюватимеш в одній бригаді.

Ми рушили до виходу. Дорогою я побачила головного лікаря. Він ішов назустріч, розмовляючи по телефону. Помітивши мене, відсунув смартфон від вуха і, привітно посміхнувшись, привітався.

- Ласкаво просимо до команди, Олено Владиславівно!

- Дякую, - здивувалася від зміни його настрою я.

Цікаво, що це так на нього вплинуло? А втім, неважливо. Головне, щоб і надалі так було. Мені і так належить багато до чого звикнути і багато чого навчитися і останнє, що потрібно, це упереджене ставлення керівництва.

- Встигла потоваришувати з начальством? - хмикнув фельдшер.

- В сенсі?

- Ну, наш Дем'ян Ілліч так радий був тебе бачити.

- Я його вдруге у житті бачу і не розумію, про що ти говориш.

- Ну-ну.

Я почала злитися. Що він має на увазі? Невже думає, що я коханка головного лікаря? Чи не безглуздо…

- О, Саньок, дивлюся тебе можна привітати, - сказав водій карети швидкої допомоги, до якої ми прямували, - Бригаду укомплектовано ще й якою красою. Я – Петро Сергійович, можна просто Сергійович, а ви?

- А я просто Оленка, - з усмішкою сказала я, забираючись на переднє сидіння.

- Дуже-дуже приємно, - добродушно посміхнувся він у густі вуса.

Невисокий, з великим черевцем і відкритою усмішкою на круглому обличчі, Петро Сергійович якось одразу розташовував до себе.

- Тримай, - віддав мені телефон Сашко, - тепер у тебе буде. Програма, куди виклики надходять, відкрита. Там все інтуїтивно зрозуміло, гадаю, сама розберешся.

- Дякую, - я дивилася на дисплей.

Так, загалом нічого особливо складного немає. І це добре. Я зрозуміла, що останнє, чого хотіла б – це просити допомоги у Сашка. Майнула думка, можливо я себе накручую щодо його негативу на свою адресу? Все надто на свій рахунок сприймаю, а чоловік взагалі нічого такого не має на увазі? Хто знає…

Судячи з опису виклику, ниркова коліка у жінки тридцяти п'яти років. Буде легко, раз плюнути… Мозок уже генерував необхідні обстеження та призначення, і це надавало впевненості, знижувало тривогу.

За п'ятнадцять хвилин, Сергійович заїхав у двір дев'ятиповерхового будинку і зупинився біля парадного.

- Загалом там потрібно буде провести пальпацію органів черевної порожнини.

- Сашко, дякую тобі велике, але я знаю, що робити. Якщо будуть якісь сумніви, обов'язково попрошу твоєї допомоги, - перебила я.

- Добре-добре, - хмикнув він.

Накручую, ага? Ось чому він так? Адже ще не бачив мене в роботі.

Ми подзвонили у домофон, потім піднялися на потрібний поверх. Біля дверей квартири мені стало ніяково. Я так давно не працювала. Що, якщо не впораюся? Може, даремно не вислухала поради фельдшера? А тепер він, судячи з виразу обличчя, у житті не підкаже...

Двері квартири відчинилися і на порозі ми побачили перелякану дівчинку-підлітка років чотирнадцяти.

- Вітаю…. Проходьте, будь ласка, сюди, - нервово заторохтіла вона, проводжаючи нас до спальні.

Там на ліжку у позі ембріона лежала молода жінка.

- Добрий день! Коли розпочалися симптоми?

- Добрий... Увечері... Я й ванну прийняла вже і "Ношпу" випила. А стає тільки гірше, - простогнала жінка. – У мене й раніше було таке. У мене камені у нирках. Але щоб так… І температура підскочила до тридцяти дев'яти…

- Потрібно було відразу викликати "швидку" і не терпіти, - сказала я, - Давайте я вам допоможу, треба підвестися.

Посадивши пацієнтку, я почала постукувати по її спині. Жодної реакції. Пієлонефрит за такої симптоматики малоймовірний. Якби це він, їй було б боляче, а так…