Глава 3

Дем'ян Звєрін

Петраш Олена Владиславівна. Виходить, дівоче після розлучення повернула. Тридцять років. Червоний диплом меду. І цілком реальні рекомендації реальних людей. Звєрін не полінувався і перевірив. Подзвонив-поговорив.

А втім, це нічого не змінює. Покійний батько цієї Олени один із найкращих хірургів столиці. Зрозуміло, як її взяли в мед. За протекцією. Той факт, що той помер до моменту, як Олена вступала і, тим більше, як закінчувала університет із цим, звичайно, не в'язався, але…

Ай, зрозуміло, як такі, як вона, все отримують. І диплом, і потрібні рекомендації.

На “швидкій” вона все життя мріяла працювати, ага, звичайно. За копійки. І при цьому приперлася на співбесіду в шмотках, на які лікареві “швидкої допомоги” півроку орати треба. І так мріяла, що одразу як “красу” свою вдало влаштувати вийшло, свинтила з роботи. І тепер ось знову вирішила погратися у лікаря…

Кількість логічних дірок у своїх висновках про цю жінку дратувала, але ці висновки не скасовувала. Як і те, що вона не йшла у Звєріна з голови з тих пір, як він відтяг її від тієї білявки. Раз у раз він згадував ці бездонні темні очі, тепло тонкої фігурки і принадний запах гладкого, як шовк волосся.

Ні, реально, не вона дурепа, а він.

Тридцять п'ять років живе на білому світі, в анамнезі шлюб ось точно з такою ж красивою пустушкою, яка присягалася у великому і чистому, але за першої ж нагоди проміняла його, тоді ще всього лише рядового хірурга, на пузатого мужика вдвічі старшого за неї з товстим гаманцем. А що він? Не може викинути з голови таку саму? Може за п'ять років, що пройшли з розлучення за які він, нехило піднявшись сам отримав можливість використовувати красивих баб за їхнім прямим призначенням, пам'ять підстерлася, м? Як би її освіжити та надійніше?

Коли побачив її у кабінеті у Тарханова натурально офігів. Ні ну бувають же збіги такі, м?

Від спогадів як вона поводилася - так, ніби він у чомусь винен - Звєрін знову відчув, що заводиться.

Стерво! Усі вони такі!

А Тарханов як за неї топить. Найкращий друг теж любитель красивих баб… Може з ним вона? Хоча, а яка користь їй за посаду якогось там лікаря на “швидкій” тілом платити? Могла б жити собі не тужити і не напружуватись у такому разі… 

Щось не в'язалося і це дратувало. Забирало спокій, забивало голову, заважало зосередитися на роботі. Тій самій, яку Звєрін так любив і заради якої орав, як віл.

Чи багато головлікарів у тридцять два без протекції зверху? Отож. У Звєріна протекції не було. Мати вчителька, батько – дрібний бізнесмен. Ніяких тобі зв'язків на верхах, щоб синочка прилаштувати. Не те що у таких, як ця дівка.

Звєрін все сам. Сам вивчився... Спочатку не хотів, думав бізнесом із батьком займатися, але потім... Потім були його дев'ятнадцять років і була автокатастрофа, в якій загинуло його перше кохання, його наречена. Її могли б урятувати, але не встигли. І ось тоді він зрозумів, чого хоче у житті – встигати врятувати інших. Щоб ніхто ніколи не відчував того, що він… Вивчився. Став хірургом. Закохався… Думав усе, не зможе, але зміг. А в результаті...

Звєрін три дні мучився. Нізащо не зізнався б у тому, як сильно йому хочеться знову побачити цю Олену-прекрасну, трясця. Навіть самому собі не зізнався б. Але ось у тому, що хоче на власні очі побачити, що вона така ж як всі їй подібні - це так, у цьому він був певен. І вигадав, як це зробити.

Викликав до себе Олега.

- Так, Дем, якщо ти щодо скарги від того діда, то там ні про що. Нормально все зробили, я перевірив, – почав із порога Тарханов.

Дід. Скарга. Звєрін у душі не розумів, про що йдеться.

- Ні, не щодо скарги. Як просувається пошук лікаря на “швидку”? Ти два дні мовчиш…

- Так знайшли ж уже. Я не знаю, що тобі не так, Дем'яне, - друже мрійливо посміхнувся, - Дівчинка, м-м-м, мрія. І при цьому осудна, як співробітник. Реально ж мужика на дорозі відкачала… Хоча досвіду п'ять хвилин та ще кілька років не працювала.

- Чергова нудьгуюча багата тьолочка, - навмисне недбало хмикнув Звєрін.

- Та не багата вже. У розлученні з джерелом багатства я довідки навів.

- Олеже, ми не тобі бабу нову шукаємо, а лікаря в бригаду.

- Так, а одне іншому не заважає ...

О-от. Отак усе й буде. Дівка явно не звикла напружуватися і буде рада і щаслива лягти під Тарханова заради додаткових привілеїв. А він, Звєрін, дізнається про це, переконається, що має рацію щодо неї, а як представиться привід звільнить із чистою совістю. І вовки цілі, і вівці ситі. Навпаки, тобто. А, не важливо.

Від полегшення аж настрій покращився.

- Я так подумав – давай спробуємо. Все одно кращих варіантів поки немає. Дзвони їй.

Олена Петраш

- Коротше, Оленко, - почала Аліна, сором'язливо йорзаючи на стільці, - у мене є деякі новини.

Я зацікавлено дивилася на старшу сестру. Що б вона така доросла, самодостатня і впевнена в собі жінка і бентежилася... Коли таке було?

- Пам'ятаєш я тобі якось розповідала про Аліка…

Я практично не пам'ятала, якщо чесно. Перебуваючи останні два місяці в анабіозі, я здебільшого помічала тільки те, що поряд більше немає Вови і що мого колишнього життя теж більше немає. Але ім'я Алік все ж таки викликало спогад. Сестра з ним по телефону говорила кілька разів і мені сказала, що “є один хлопець, але там поки що все не зрозуміло”.

- Якщо чесно…

- Ну нічого. Я, знаєш, якось особливо не акцентувала увагу. Тобі було явно не до цього, та й якось…

- Алін? - я багатозначно глянула на неї тим самим "давай вже, переходь до справи" поглядом.

- Загалом, він зробив мені пропозицію, - сестра дістала з кишені сорочки обручку і надягла на безіменний палець.

Сказати, що я була вражена, це не сказати нічого. Не стільки тим, що сестрі зробили пропозицію або, точніше, не стільки тим, що вона - затятий досягатор і противниця шлюбів - прийняла її, як тим, що вона це від мене фактично приховала. Не пропозицію, а хлопця, з яким усе вже аж настільки серйозно.