Глава 2

- Прошу сюди, - промовив Звєрін, відчиняючи для мене двері кабінету з табличкою "головний лікар".

Той виявився дуже світлим та просторим. Меблі були не новими, але, завдяки мінімалізму, все виглядало досить непогано. Великий стіл буквою “т” біля нього прості чорні м'які стільці з текстильними сидіннями, диван, журнальний столик.

Олено, ну що в тебе в голові, м? Тобі не обстановку оцінювати треба, а думати як зробити так, щоб тебе на роботу взяли незважаючи на ту твою безглузду і ганебну витівку.

- Сідайте, Олено Владиславівно, - сказав Звєрін.

Обійшов стіл, сів у крісло. Увімкнув ноутбук. Теж "яблучний". Потім поставив лікті на стільницю, з'єднав кінчики пальців і, торкнувшись губами, глянув на мене. Вичікувально так. Поглядом "я все пам'ятаю і чекаю не дочекаюсь подивитися як ти викручуватимешся", якщо бути відвертою.

Мовчав. І я мовчала. Лише свої очі відвела. Не могла витримати його погляду.

- Отже, ви хочете працювати лікарем “швидкої допомоги”, - нарешті заговорив Звєрін, - М-м-м, червоний диплом медичного університету, бездоганний початок роботи, а потім п'ятирічна перерва. Вважали за краще жити красиве життя, аніж працювати важку роботу?

Кров кинулася мені в обличчя. Я просто по-справжньому відчула, що воно горить вогнем.

- Я не закидаю, якщо що. Просто хочу зрозуміти. Не зацікавлений наймати людину на п'ять хвилин, самі розумієте, - зневажливо скривившись, додав Звєрін. - Раптом ви знову вдало вийдете заміж і захочете звільнитися?

Мене почало трусити від образи та приниження. І від несправедливості. Звичайно ж, про наше з Сорокіним розлучення було в пресі. Та й у принципі він часто миготів у медіа, як і я. Та ще й та бійка.

Зрозуміло, що Звєрін впізнав мене. І свої висновки зробив. Звичайно ж, не на мою користь. Ну а що? Він же чоловік. Усі вони однакові….

Як довго моє минуле переслідуватиме мене і отруюватиме сьогодення?

- А у вас щодо всіх претендентів-жінок виникають такі побоювання чи це тільки мені так пощастило? – випалила я.

Звєрін усміхнувся.

- Відповідати питанням на питання неввічливо… Олено Владиславівно!

- Яке питання, така і відповідь, Дем'яне Іллічу, - прошипіла я.

- На співбесідах зазвичай ставлять запитання, раптом ви не знали.

- Саме так, - перебила я. - Про професійні досягнення, досвід, особисті якості, раптом ви не знали.

Чорні очі сердито блиснули. Не любиш, коли перед тобою не тремтять так, Звєріне? А я не люблю, коли мужики вважають, що можуть…

- Що ж... Розкажіть про ваші, - отруйно.

Розповісти? Ок, це я можу. І чорта з два твоя поведінка мені завадить це зробити.

– Закінчила медичний університет з відзнакою. Вступила до інтернатури, почала роботу на “швидкій допомозі”, спочатку як стажист, але досить швидко стала фельдшером.

- Чому вибрали саме роботу на “швидкій”?

- Мріяла саме про неї. Хотіла цього з юності, – я повільно вдихнула. - До резюме додано рекомендації мого наставника та колеги та номер його телефону.

Так, я наважилася це зробити навіть попри те, скільки часу минуло. Вийшла на свого наставника, Пилипа Вікторовича, зустрілася з ним і попросила дати мені рекомендації за можливості. На щастя, він погодився підтримати мене.

– Ще кілька тижнів тому я відкачала потерпілого в аварії. Бригада “швидкої”, що приїхала на виклик, трактувала мої дії як адекватні та правильні. Рекомендації…

- Обов'язково скористаюся, дякую, - так само зневажливо хмикнув Звєрін.

Потім почав ставити вже практичні питання. Описував ті чи інші симптоми, а я мала відповісти як би проводила діагностику і полегшувала або стабілізувала стан пацієнта.

Насамкінець було незрозуміло, чи задовольнили головлікаря мої відповіді, але це було й не важливо. Тут дурню зрозуміло, що не бачити мені роботи, як своїх вух. І всього лише через моє минуле, яке абсолютно ніяким чином не кидає тінь на мою ділову репутацію і не скасовує професіоналізму. Так, вийшла заміж та пішла з роботи. Мало інших жінок роблять так само, чи що? Так, влаштувала цей мерзенний, ганебний скандалище. Винна. Не можна було так. Але що одна така помилка перекреслює червоний диплом, хорошу роботу та чесні рекомендації від класних фахівців? Серйозно?

І чому? Тому що я жінка і була дружиною багатого чоловіка? Це щось особисте до жінок чи бізнесменів? Так і ти, мій любий, теж не виглядаєш бідним. "Яблучний" ноут, дорогий костюм, годинник ... На зарплатню головного лікаря державної лікарні?

- На цьому всє, до кінця тижня, з вами зв'яжуться за результатами, - кинув Звєрін.

Я кивнула. Встала на ватяні ноги.

- До побачення.

- Всього найкращого.

Ось і все. Сказав, як відрізав. Не бачити тобі роботи, Оленко. Не бачити, як своїх вух. І все через що?

На очі звернулися зрадливі, злі сльози. Дуже хотілося повернутися в кабінет головного лікаря і висловити цьому зарозумілому недоумку все, що я про нього думаю, але я не стала це робити. Не варто все псувати ще сильніше. Не ця робота, так інша. Я не так і довго в пошуку, тож… Все в мене буде нормально. Нема чого розпорошуватися перед такими ось…

Скільки б я не переконувала себе, а все одно на душі шкребли кішки. Я так сподівалася отримати цю роботу, вона так була мені потрібна, а тепер…

Надворі світило сонце. Гарний, теплий, життєрадісний літній день. І це дратувало неймовірно. От якби дощ, грози, блискавки...

- Олена?

Тільки цього мені зараз і не вистачало – зустрічі з колишньою подругою Ніною. Вона була дружиною друга мого колишнього чоловіка та моєю подругою. Нібито. І ні, справа не в тому, що коли я приїхала до неї в сльозах і з валізами після того, як Вова мене вигнав з дому, вона дозволила залишитися тільки на одну ніч, а потім вказала на двері. Звичайно ж ні. Але в тому, що відтоді жодного разу не зателефонувала та не написала. Так, звичайно, я могла б це зробити і сама. І зробила б, якби не побачила в її профілі в соціальній мережі фотографій в обнімку із коханкою мого чоловіка…