Глава 1

З шалено стукаючим серцем, я піднімалася сходами до виходу з метро. Так, тепер, замість власного автомобіля та таксі я пересувалася на метро та автобусах з метою економії. Так, незважаючи на шість років життя з колишнім чоловіком – багатим бізнесменом, власником дорогого ресторану – я якимось чином примудрилася не розучитися рахувати гроші. І тих, що він кинув мені як подачку при розлученні, залишилося ще місяця на два на три максимум.

Ми розлучилися кілька тижнів тому з його ініціативи. Все було банально, у чоловіка з'явилася інша жінка, і я стала не потрібна. Точніше ні, не так, не потрібна я стала дуже давно тому що була нудною, прісною, нудотною і він втомився від мене. Повідомляючи, що в нього коханка і ми розлучаємося, чоловік мені все це сам і сказав.

Від спогадів про той вечір защеміло серце і на очі навернулися сльози. Досі боляче, так. Занадто мало минуло часу. Але все одно вже не так, як спочатку, майже два місяці тому, коли цей біль змушував мене робити дурні і ганебні вчинки.

Намагатися повернути чоловіка. Вчепитися у волосся його коханці. Принижуватись.

В принципі вірити, що після його зради, після всього сказаного ним мені, після всіх образ і принижень можна просто взяти і почати жити як і раніше. Зберегти стосунки, сім'ю. Щось повернути. Щось урятувати.

Неможливо.

Майже два місяці я практично не жила, а так, існувала, як зомбі. Але раптом знову згадала, а ще трохи пізніше повністю усвідомила наскільки люблю це життя і хочу його жити. Відразу після прийшло розуміння того, як саме я це робитиму. З чого почну. Прийшло специфічним чином. Точнісінько як у приказці “не було б щастя, та нещастя допомогло”.

Якось на вулиці я побачила страшну дорожню аварію і кинулася на допомогу потерпілому. Я ж лікар за освітою. І кілька років пропрацювала на "швидкій", як і мріяла все дитинство та юність. А потім, по дурості, виконала бажання колишнього чоловіка і почала сидіти вдома. Зрадила свою мрію. Зрадила себе. Втратила себе через нього.

Або, якщо бути точнішою, через саму себе. Нині я це вже розуміла.

Мені вдалося врятувати життя водію однієї з машин, що серйозно постраждав. У нього була зупинка серця… Якби я не опинилася поряд, він би помер. Або отримав би незворотні ушкодження головного мозку через гіпоксію.

А так він вижив. І за кілька тижнів його випишуть із лікарні. І в майбутньому він з більшою ймовірністю повністю відновиться і буде вести нормальне життя здорової людини.

Завдяки мені.

А я, завдяки йому, згадала, чим жила так багато років. Що хотіла робити. Рятувати людей, допомагати їм. Лікувати.

І ось я зайнялася пошуком роботи. Я маю червоний диплом медичного університету, але практично не маю досвіду роботи. Замість нього були п'ять років "простою". Звичайно ж, мене не хотіли брати на “швидкі” до приватних клінік. І у державних лікарнях теж особливо не раділи. В усіх, крім однієї. Саме туди я зараз і їхала на співбесіду.

Знаходилася лікарня всього за півгодини їзди на метро від квартири моєї сестри Аліни, в якій я зараз жила. Але це, звісно, тимчасово. Не те, щоб вона мене проганяла, ні. Її більшу частину часу взагалі не було вдома. Аліна - фотограф і тревел-блогер і більшу частину часу перебуває у роз'їздах світом. Але все одно це не змінювало факту, що мені час перестати користуватися її добротою, злізти з її шиї і почати будувати власне, самостійне життя, як і належить дорослій здоровій жінці. Робота – перший крок до цього. Ось влаштуюсь і можна буде подумати про переїзд.

Коли попереду замаячила будівля лікарні, в мене спітніли долоні. Я себе як малолітка, що йде влаштовуватися на свою першу роботу, відчувала. Хоча не можна сказати, що це прямо дуже далеко від істини. Не в плані віку, звісно. Мені тридцять, я давно не малолітка. Але я п'ять років не працювала. В наш час це вічність, а для лікаря так...

Так. Гаразд. Я ж змогла допомогти людині, правда? Не розгубилася ще й у такій серйозній ситуації. Так що нема чого опускати руки завчасно. Потрібно зробити так, щоб ця робота стала моєю.

Біля приймального відділення стояло кілька машин швидкої допомоги. Коли проходила повз них, відчула якесь дивне, парадоксальне почуття. Наче повернулася додому.

Пройшла приймальне відділення, піднялася на адміністративний поверх. Там мені треба було пройти співбесіду із заступником головного лікаря. Звали його Тарханов Олег Валентинович. Знайшовши його кабінет, я зробила глибокий вдих і постукала у двері.

- Так, - відповів приємний чоловічий голос.

Я штовхнула двері та зайшла.

- Доброго дня! - Мій голос здригнувся. - Мене звуть Олена Сорок… Олена Петраш. У нас з вами призначено співбесіду.

- Доброго дня, Олено, - усміхнений чоловік років сорока підвівся з-за столу і рушив мені назустріч.

Одягнений він був у розстебнутий білий халат поверх стильних джинсів та сорочки у чорну та білу клітку. Трохи вище за середній зріст з простим обличчям, чисто поголеним, що суперечило сучасній моді, орлиним носом і чіпкими карими очима. Русе волосся вже почало рідшати на маківці. Точно сорок, може трохи менше. Бувають такі обличчя, що не зрозумієш.

Ми обмінялися рукостисканням.

- Прошу, сідайте, - окинувши мене поглядом, запропонував він.

- Дякую.

Сам сів назад за широкий стіл із новеньким ноутбуком "яблучного" бренду і, поклавши лікті на стільницю, почав дивитися мені в обличчя. Якось так, що стало трохи ніяково, але я змусила себе не звертати на це увагу.

- Отже, Олено… Одну хвилину, відкриваю ваше резюме, - вдосталь надивившись, сказав він.

- Червоний диплом, інтернатура, робота на швидкій... Чому пішли?

Я стиснула руки в кулаки. Відповідати було соромно. Гаразд би там декрет трапився, а так…

- Я вийшла заміж. І так сталося, що на якийсь час залишила роботу, але тепер ось зрозуміла, що хотіла б повернутися до неї. Медицина, робота на "швидкій" моя мрія з дитинства і я дуже довго йшла до того, щоб її здійснити.