Глава 17

У світі набагато більше людей з алергією, ніж ви можете собі уявити. І кожного дня виходячи з дому, побоюєшся, що сьогодні не пощастить саме тобі. Хтось випадково дасть вам круасан з арахісовим маслом. Або ж ви потрапите в лікарню в непритомному стані й вам вколють пеніцилін. Або ж, як я, просто будете розмовляти телефоном і вас вкусить бджола. У цьому випадку не врятує навіть медичний браслет алергіка.

Я підіймаю руку вгору, намагаючись привернути увагу. Але мій жест розцінюють по-своєму. Просто махають у відповідь. Я відчуваю, як набрякає горло, дихати стає складно. Ноги немов ватяні, з очей бризкають сльози безпорадності. У мене не так багато часу. Його, можна сказати, взагалі немає.

До чого ж прикро. Я ж можу померти. Прямо зараз. На очах у всіх. А вони вважають, що це я від радості біжу в їхній бік з перекошеним від щастя обличчям.

Я не знаю скільки кроків мені вдається зробити. Я просто падаю на землю, а потім чую чиїсь крики.

Тупіт ніг.

Я хриплю. Задихаюся. Мені так страшно. А ще соромно.

— Має, Має, що… — Тимур обриває фразу на півслові, в очах хвиля жаху. Він зрозумів. З першої секунди дивлячись на мене, все зрозумів. — Викликайте швидку! — кричить на все горло так голосно, що мені закладає вуха. Падає поруч зі мною на коліна.

— Що з нею? Аврамов, що сталося? — лунає з усіх боків.

— Має, де автоінжектор з адреналіном? Він же з тобою? Ти ж не вийшла без нього? — а в очах божевільний блиск упереміш із панікою.

Я не можу вимовити ні слова. Сльози стікають щоками. Усе тіло ватяне. Я просто лежу на сухій землі, дивлюся в небо і, можливо, дихаю востаннє. А поруч Тимур. Не хочу, щоб він бачив мене такою.

До горла підкочує нудота.

— Він із тобою? Кліпни, якщо так, — стривожено вдивляється в моє обличчя, схиляючись наді мною, і загороджує собою небо.

Я кліпаю.

— Сумочка, де її сумочка? — у паніці кричить Тимур, озираючись на всі боки.

Я залишила її на лавці.

Сказати цього не можу.

Тому з останніх сил підіймаю руку, намагаючись вказати потрібний напрям.

— Біля ставка, я принесу, — відгукується хтось.

— Так, сонечко, ми тренувалися з тобою безліч разів на випадок, якщо таке станеться. Ми впораємося. Тільки вір мені. Нумо, я підніму твої ноги вище, як за інструкцією. Усе буде добре. З тобою все буде добре, — немов заведений раз по раз повторює Тім.

— Вода, ось вода. Тимуре, дай їй води, — лунає жіночий голос.

— Ти з глузду з’їхала? У неї анафілактичний шок, хочеш, щоб вона вдавилася? — кидає на неї гнівний погляд, а потім повертається до мене. Кладе мої ноги собі на коліна, повертає мою голову вбік. У глибині його очей я ловлю відбиття свого болю. Цікаво, у мене ще є час?

Гортань набрякла. Я хриплю. Ми з Тимуром не відриваємо одне від одного погляди.

Секунди здаються вічністю. Тимур шепоче щось, заспокоюючи мене, але моя свідомість починає плисти.

Немов здалеку чую чиїсь голоси. Відчуваю на собі чоловічі руки. А потім легкий укол у стегно й у мою кров впорскують порцію адреналіну.

Здається, я врятована.

— Де швидка? Чому медики ще не тут? — зривається голос Тимура.

— Ми знаходимося за містом, їм потрібен час, щоб доїхати, — останнє, що чую, і провалююсь у темряву.

***

Голова розколюється, пробудження тяжке. Язик набряк, у роті сухо. Кожен м’яз ниє. Що я робила вчора? Чому так погано? Де я?

Я насилу розліплюю повіки. Яскраве світло ріже очі. Поглядом упираюся в плафон на стелі. Жмурюся.

Намагаюся відновити події вчорашнього дня. Щось пищить прямо над вухом. З кожною секундою ритм частішає. Звук такий знайомий і звучить в унісон із моїм серцем.

Я в лікарні, — розумію я.

Різко прочиняю очі й чомусь починаю панікувати. Намагаюся підвестися, спершись на лікті, але тіло не слухає мене.

— Має, лежи, тобі не можна вставати, я зараз лікаря покличу, — лунає збоку стривожений голос Аврамова.

— Не… тре-ба, — хриплю я й тягну до нього руку.

Він розуміє мене без слів. Підсуває стілець до ліжка, сідає поруч. Немов боячись заподіяти мені шкоду, легко торкається кінчиків моїх пальців. Мене пронизує електричний розряд. Ми мовчки дивимося в очі одне одному. У погляді Тимура тривога й полегшення. Я сміливішаю й переплітаю наші пальці.

— Дякую, — шепочу самими губами.

За те, що не дав померти, — додаю подумки.

— Ти так налякала мене, Має, — він підносить мою руку до своїх губ, цілує розкриту долоню. — Ненавиджу відчуття безпорадності, коли від мене нічого не залежить. Ти могла померти прямо на моїх руках. Знаєш, що я відчув, коли ти втратила свідомість? Господи, та ти вже майже не дихала, — вимовляє він хрипко і з надламом.

Я ковтаю клубок, що став поперек горла. Відчуваю, як в очах збираються сльози. Тримаюся з останніх сил. Тимур же нахиляється до мене, заривається носом у моє волосся, робить глибокий вдих. Проводить губами по моїй скроні. Це так несподівано.