Глава 16

Попри те, що святкування ювілею Колосова призначено на вечір, відзначати починають із самого ранку. Нас кличуть до стаєнь, де його дружина з донькою збираються презентувати подарунок перед усіма присутніми. Ну, і за програмою — яка, як виявилося, існує й розписана на два дні — у нас о десятій ранку катання на конях.

— Я не вмію триматися в сідлі. І взагалі, відчуття, немов Колосов вирішив віднести себе до аристократії, — буркочу я, відпиваючи з чашки каву.

Ми з Тимуром снідаємо на терасі. Ранок сьогодні сонячний і чудовий. На відміну від мого настрою. Всю ніч ми з Аврамовим боролися за право на одноосібне володіння ковдрою. Якщо говорити простіше: перетягували її кожен на себе.

Заснути в такій неприпустимій близькості від колишнього чоловіка виявилося не так просто. Я чула його дихання, практично відчувала жар його тіла. А ще мене огорнуло його запахом. І він спав в самих боксерах.

Жах.

Тому єдине, чого мені зараз хочеться — повернутися в ліжко й щоб до обіду мене ніхто не турбував.

— Не думаю, що всі вирішать залізти на коня. Постоїш осторонь з іншими, помахаєш мені ручкою, — швидко друкуючи щось у телефоні, відповідає Тимур.

— Ти вмієш їздити верхи? — моя брова здивовано повзе вгору.

Тимур підіймає на мене погляд.

— Це нескладно. Якщо хочеш, можу дати кілька уроків, як триматися верхи, — нахабно підморгує мені і я закочую очі. Знаю я, які уроки він може дати мені.

— Якщо ти зараз скажеш, що і в тебе десь є стайня з дорогими арабськими скакунами, присягаюся, вирішу, що тобі промили мізки прибульці.

Аврамов дивиться на мене з усмішкою на обличчі. М’якою і привабливою.

— Я віддаю перевагу залізним коням, — гордо заявляє він.

— Твої переваги мені подобаються більше, — вимовляю я й підіймаюся зі стільця. — Я покличу тебе, коли зберуся. Сподіваюся, цей день закінчиться швидко.

Я вибираю білий сарафан. Волосся завиваю в великі локони, на обличчя наношу легкий макіяж. Вміст сумочки перекладаю в зручний клатч і взуваю босоніжки.

Тимур проходиться по мені уважним поглядом. Він у джинсах і смугастому поло, яке чудово на ньому сидить. Волосся недбало зачесане. Щетина відросла, але йому личить.

— Готова? — запитує він, в цей час виглядає вкрай серйозним. Немов ми не на коней дивитися йдемо, а щонайменше — на секретне завдання.

Я киваю у відповідь і залишаю номер першою. Цікаво, якщо сказати, що нам не подобаються ці апартаменти й попросити інші, там теж встановлять прослуховування? Потрібно запитати в Аврамова. Тоді мені не доведеться провести ще одну безсонну ніч поруч із ним.

Ми мовчки йдемо вздовж стежки, перетинаємо садок. Тимур, здається, добре орієнтується в цьому місці.

— Часто буваєш тут? — запитую в нього.

— Кілька разів доводилося, — з запізненням відповідає він. — Прийшли.

Попереду видніється будівля, яку, на перший погляд, можна прийняти за будинок. Те, що це стайня, виказують лише великі двостулкові двері й маленькі віконця під самим дахом.

Ми вітаємося з іншими. Мене вшановують кількома неприязними поглядами, інші ж дивляться на мене з цікавістю й німим захопленням. А ось чоловіки на Тимура дивляться з німою заздрістю.

Сам же Аврамов ні на хвилину не залишає мене. Тримає за руку. Час від часу притягує до себе й цілує в скроню. Грає на повну, загалом. Я ж намагаюся вдавати, що все це природно й мені зовсім не хочеться відштовхнути його від себе.

Нарешті відбувається те, для чого нас усіх тут зібрали. Уся увага зараз спрямована на сім’ю Колосових. Рита світиться від щастя, але раз у раз пропалює мене ненависним поглядом.

Я пропускаю повз вуха, що там говорить дружина Колосова. Насправді мені це нецікаво. Як і все, що відбувається. Один багатій вирішив похизуватися перед іншими, ось і весь сенс у цьому всьому.

А ще мене збиває з пантелику близькість Тимура. Не дає ні на чому зосередитися.

Зараз ми стоїмо так, що він обіймає мене зі спини. Практично вдавлює мене у свої груди, а його дихання торкається моєї скроні.

Бентежно.

Руки трохи тремтять. Погляд розфокусований. Насправді я не маю так на нього реагувати й ненавиджу себе за цю слабкість.

Ворота стайні відчиняються, й з’являється неймовірно гарний жеребець. Чорний, як смола. З довгою гривою. Навіть я забуваю як дихати, хоча абсолютно нічого не тямлю в цих тваринах.

Поки Рита веде його під вуздечку до свого батька, навколо чути перешіптування.

— Це Нарсіль. Стартова ціна на аукціоні була пів мільйона доларів, але за скільки він пішов я не цікавився. Мабуть, дуже дорого, — вимовляє Тимур так, щоб почути могла лише я.

А я навіть відповісти нічого не можу. Занадто нереальна ціна, як для коня. Хоча, що я в них розумію, правда? Явно набагато менше від тієї ж Рити, яка, здається, цілком усвідомлює цінність свого подарунка, тому що світиться, немов лампочка в сто Ватт.

Коли вся ця показовість і обмін люб’язностями закінчуються, я з полегшенням видихаю.