Глава 15

На вулиці вже сутеніє. Я йду вздовж алеї в бік штучного озерця. Там, у тіні дерев, ховається дерев’яна альтанка. Я розгледіла її з балкона в нашому номері.

Щоки все ще горять від сказаних слів. Ще раптом стає важливим знати, злиться на мене Тимур за витівку, чи ні.

Я упираюся долонями в поручні, роблю кілька глибоких вдихів. Якби можна було відмотати час назад — вчинила б так само. Не люблю, коли на мене дивляться так, немов я гірша за інших, не варта бути з ними за одним столом. Я багато сил доклала для того, щоб бути нарівні з такими людьми, як Колосов. І нікому не дозволю намагатися принизити мене.

Я здригаюся від різкого звука за спиною. Повертаю голову й зустрічаюся поглядом із чоловіком.

Він повільно наближається до мене, водночас голосно плескає в долоні.

— Браво, Має, ти спричинила справжній фурор, — він широко й щиро усміхається. Не злиться. У його очах світиться захват. І це страшенно приємно. Раніше він ніколи так не дивився на мене.

— Пробач, не втрималася, — каяття в моєму голосі немає. Я усміхаюся йому у відповідь, складаю руки на грудях. Спостерігаю за його наближенням.

Тимур заходить всередину альтанки й займає собою весь простір. Стає тісно. Розглядає мене, ніби вперше бачить.

— А ти змінилася, Має, — тихо шепоче він, не відриваючи погляду від моїх очей. Він так близько, що його гаряче дихання торкається мого обличчя. Шкірою біжать мурашки.

Я тремчу.

— Вісім років минуло з нашої останньої зустрічі, Тимуре. Мені двадцять було, звісно я змінилася.

— Стала зухвалою й уїдливою, — продовжує Тимур і підносить руку до мого обличчя. Я затамовую подих. Серце пропускає удар.

Тимур торкається подушечкою великого пальця моїх губ, веде вздовж нижньої губи. Цей жест дуже інтимний. Недозволений для колишніх. Правильним було б відштовхнути його, але я чомусь не можу поворухнутися. Ледве роблю видих через рот.

— Я завжди такою була, — не погоджуюсь із ним.

— Але не сміливою.

— Не сміливою, — підтверджую і скрикую від несподіванки, коли одним ривком Тимур підхоплює мене за талію і притискає до стіни.

Ми стикаємося тілами. Стає задушливо. Пальці Аврамова із силою впиваються в шкіру. Його обличчя всього в міліметрі від мого. Його губи прямо навпроти моїх. Він ловить моє дихання. В очах божевільний блиск. Від колишньої розслабленості не залишилося і сліду.

— Що ти робиш? — намагаюся, щоб мій голос звучав рівно, але марно, тремтить, немов лист у вітряну погоду. Така близькість укупі з поведінкою Тимура розбурхує свідомість.

Здається, він зібрався поцілувати мене. А я не проти.

— Тимуре, — жалісливо видихаю я.

— Тихо, — він веде губами по моїх щоках, а я вся тремчу. Тимур теж напружений. Кожен його м’яз стає твердим, як камінь.

Ми стільки років не були так близько одне від одного, як зараз. Нас розділяли кілометри. Тисячі кілометрів. Я стільки разів мріяла хоча б на секунду відчути знову смак його губ, й ось моє бажання може збутися. Потрібно лише повернути голову трохи вбік.

— За нами стежать, тож підіграй мені, — каже сиплим голосом Аврамов, і я знаю, що він бреше. Але не поспішаю викрити його в брехні. Вдаю, що повірила. Тому коли його губи нарешті опускаються на мої, а з горла виривається стогін, замість того, щоб вліпити йому дзвінкого ляпаса, я, немов потопельниця, чіпляюся пальцями за його плечі, з жаром відповідаючи на поцілунок.

Він цілує мене жорстко, з натиском, підпорядковуючи. До запаморочення й чорних цяток перед очима. Якби я не була затиснута між стіною й міцним тілом Тимура — впала б прямо на підлогу. Коліна тремтять і ноги не тримають мене…

Рука Тимура опускається на моє стегно, як добре, що я вирішила одягти брючний костюм, а не сукню. Інакше я б зазнала поразки.

Ми обоє важко дихаємо, щетина чоловіка дряпає шкіру, губи припухли. Я не помічаю, як нігтями з усієї сили веду позаду його шиєю.

— Кхм, — лунає поряд із нами тактичне покашлювання. Тимур завмирає. Розриває поцілунок, повільно треться своєю щокою об мою, веде носом по моїй шиї, викликаючи болісну знемогу у всьому тілі.

Робить кілька глибоких вдихів, намагаючись відновити дихання й заспокоїтися.

Мої вуха палають від збентеження. Коли Тимур відхиляється, я ховаю від нього свій погляд.

Я тільки зараз починаю розуміти, що сталося.

Провалитися мені під землю, дурепі такій! Потрібно було відштовхнути його. Або хоча б відповідати не так палко. Адже тепер думатиме, що все ще небайдужий мені.

Я привожу себе до ладу, поправляю одяг, пригладжую заплутане волосся. Кидаю погляд на Тимура. На обличчі — самовдоволена усмішка. Очі — сповнені бажання. Тимур, не відриваючи від мене прямого погляду, обсмикує комір сорочки й повертається до незнайомця, який перервав нас. Або врятував мою репутацію. Вирішуйте самі, як краще назвати це.

Чоловік явно не з запрошених гостей. Імовірніше, хтось із персоналу.

Отже, Аврамов не брехав: за нами й справді стежили. Навіть прикро якось стає.