Глава 13

Величезний блискучий монстр несе нас дорогою в об’їзд міста. Цього разу Тимур сам за кермом, я ж сиджу на передньому сидінні й розумію, що поки ми були одружені, я жодного разу не бачила як він водить. Автомобіля раніше ми собі дозволити не могли.

Чоловік за кермом — це окремий вид мистецтва. Можна вічність спостерігати за тим, як він сидить у кріслі, стискає пальцями кермо, як зосереджено дивиться на дорогу. Як різко тисне на газ і знижує швидкість на поворотах.

Я час від часу кидаю погляди на Тимура, але переважно вся увага дістається його рукам. Тугі м’язи напружені, незмінний годинник на зап’ясті, а довгі гарні пальці викликають неправильні фантазії вкотре за день.

Я все ще до них не байдужа.

Саша був гарним чоловіком, зовні схожим на модель, але ось пальці… Вони все псували. Надто вже нагадували товсті сардельки. Довелося змиритися й рідше дивитися на його руки.

— Може, поділишся зі мною секретом свого успіху? Не хвилюйся, нікому не розповім, — я нахиляюся до програвача в спробі знайти мелодію, яка мені подобається. На Тимура не дивлюся, але його погляд на собі відчуваю.

— Нічого розповідати, просто в потрібний час опинився в потрібному місці й встиг завести потрібні зв’язки, — після нетривалої паузи відповідає він. Як завжди розпливчасто, без деталей.

— Ясно, — підтискаю від докуки губи, оскільки знову не вдалося нічого про нього дізнатися.

Я переводжу погляд у бічне дзеркало. Два чорних позашляховики прямують за нами всю дорогу. Особиста охорона Аврамова. Немов він велика шишка й кожен зустрічний мріє найняти для нього кілера. Хоча, може, так воно і є. Тимур же не поспішає мені розповідати про себе. І я його розумію. У мене теж немає бажання розводити душевні розмови.

Дорога займає небагато часу і вже за годину ми в’їжджаємо на приватну територію, що охороняється. Наш невеликий кортеж розділяється. Ми рухаємося уздовж доглянутого парку до високих кованих воріт, за яким видніється готельно-ресторанний комплекс, наш супровід же звертає з дороги й зникає за густим чагарником.

— Неподалік розташовані будиночки для особистої охорони гостей і іншого персоналу. Головне правило цього будинку — жодної зброї, — пояснює Тимур, помічаючи мою цікавість.

— А тут… пафосно, — усміхаюся я, озираючись на всі боки.

— Колосов взагалі знавець пафосу, — морщиться Тимур і я розумію, що до свого партнера теплих почуттів він не має. Або хто там цей Колосов? Член ради директорів?

Тимур знаходить вільне місце, щоб припаркуватися у внутрішньому дворі, і глушить двигун. Я тягнуся до дверей, бажаю швидше залишити тісний салон, де все просякнуте ароматом туалетної води Аврамова та його близькістю, але колишній чоловік мене зупиняє.

— До речі, про неприємні сюрпризи, — я завмираю, повільно повертаю голову в його бік. Його тон не віщує нічого доброго. Особливо мене напружує той факт, що він починає зволікати. Немов обмірковує, у якій порції видати мені інформацію.

— Жіночій бійці бути, так? — невесело питаю я.

— Ні, — хитає головою Тимур. Коли він дивиться на мене, у його очах з’являється тепло. Шкода все-таки, що він не облисілий товстун, було б набагато простіше тоді. — Просто в Колосова є донька, — кривиться він, — вона явно до мене нерівно дихає, тому в разі чого — будь мудрішою й не звертай на неї уваги. Вона розпещена малолітка із синдромом королеви.

Я видихаю з полегшенням. Усе не так погано.

— Буду мати на увазі. Це все, про що мені варто знати?

— Гадаю, так.

— Що ж, тоді давай швидше зачинимося в номері, у якому нас поселять. Кортить уже перевірити на міцність ліжко, — підморгую йому.

— Твоє почуття гумору мені безумовно подобається. Хоча було б непогано, якби ти серйозно це запропонувала.

— Це й не було жартом. Хто повірить у наш шлюб, якщо за стіною буде тиша? Пропоную влаштувати змагання зі стрибків у висоту на ліжку.

— І все ж, я сподіваюся, що ти зараз пожартувала.

Я лише кидаю на нього багатозначний погляд і залишаю салон автомобіля.

Поки Тимур дістає з багажника валізи, нам назустріч виходить чоловік у білому поло і лляних штанах. З того, яким хазяйським поглядом він дивиться на все навколо, сумнівів у тому, що це Колосов, не виникає.

— Тимуре, радий, що ти прийняв моє запрошення. А це і є твоя загадкова дружина, про яку ніхто ніколи не чув?

На противагу своїм словам, радості на його обличчі від нашої зустрічі я не помічаю. Швидше невдоволення.

Його маленькі очі з цікавістю бігають туди-сюди. Він дивиться то на Тимура, то на мене. Оцінює, прикидає щось у голові. Він не подобається мені з першого погляду. Відразливий типаж. Такі, як він, нікого навколо себе за людей не вважають.

— Я Мая, рада познайомитися, — заповнюю незручну паузу, під час якої Тимур і Колосов спопеляють один одного поглядами. — Насправді я просто не люблю відвідувати такі заходи. Надаю перевагу вести тихий спосіб життя далі від міста. Але цього разу Тимур пообіцяв мені купити нову автівку, якщо я наважуся скласти йому компанію. А я дуже слабка до хороших автомобілів, щоб відмовитися, — на моєму обличчі розтягується фальшива усмішка. Тимур стає поруч зі мною, вітається з чоловіком за руку й обіймає мене за талію.