Глава 12

— Прокинься, Має, — чиясь гаряча долоня лягає на моє плече, викликаючи жар у всьому тілі. Цей дотик разом із пильним поглядом, який я практично відчуваю на собі, змушує мене розімкнути повіки.

І відразу ж розчиняюся в зелені очей Тимура, які не сплутати ні з чиїми іншими. Його обличчя так близько, що забуваю, як дихати. І говорити. Не можу вичавити із себе ані слова. Ми дивимося одне на одного, боячись поворухнутися. Він так неприпустимо близько, що я не до кінця розумію, що відбувається.

— Пробач, що розбудив, але ти заснула прямо на дивані у вітальні. Чому не в спальні? І валіза все ще тут. Невже передумала й зібралася втекти, але дорогою тебе зморив сон і ти вирішила подрімати на моєму дивані?

Він розмовляє зі мною в глузливому тоні, але й водночас його голос осип, немов він довго пробув на морозі. Я відповідаю всім тілом на цю хрипоту, а ще його близькість. Мимоволі облизую губи, відчуваю жар, що виходить від потужного тіла чоловіка.

Він усе ще нависає наді мною, не даючи зітхнути. І підвестися. Краватка на шиї розв’язана. Верхні ґудзики білої сорочки розстібнуті. Подумки б’ю себе по руках, щоб не вчепитися пальцями в комір його сорочки й не потягнути чоловіка на себе.

Дивне бажання стосовно колишнього чоловіка, чи не так?

— Не знайшла вільну кімнату, — нарешті до мене повертається голос і я зізнаюся у своїй поразці.

Очі Тимура розширюються від подиву. І нерозуміння.

— Всі кімнати зайняті кимось, — пояснюю я. — Керівник охорони не дуже зрадів, коли я зазирнула до нього в той час, коли він виходив із душу, — усміхаюся, згадуючи колапс, що стався.

— Ой, пробач, — Тимур різко розгинається і я нарешті можу зробити глибокий вдих. А ще розгледіти його всього, а не тільки обличчя, що було в декількох сантиметрах від мого. — Ходімо, — Тимур бере мою валізу за ручку, я ж так і не розумію, за що він вибачається.

Слухняно йду за ним довгими коридорами. Але зовсім в інший від сходів бік, де імовірно має знаходиться призначена для мене кімната.

— У пентхаусі два крила, — пояснює Тимур. — Одне гостьове, там зазвичай розміщується персонал, а друге — хазяйське. Я забув сказати тобі й видати карту-ключ. Зовсім із голови вилетіло.

Ми зупиняємося біля чорних дверей, які з вітальні не було видно. Тимур дістає з кишені піджака магнітну картку, прикладає її до панелі й лунає короткий писк.

— Прошу, — розкриває переді мною двері і я потрапляю ще в одну вітальню. Тільки набагато меншу від попередньої.

Тут розташований лише диван та ТВ-зона. Ще є мінібар і книжкова шафа. Я проводжу пальцями по корінцях книг. Це скоріше схоже на особисту зону відпочинку.

— Особистий бункер? — з цікавістю переводжу погляд на Тимура.

Він знизує плечима. Пильно стежить за кожним моїм рухом.

— Доступ до ліфта є в охорони й кількох людей із персоналу, я їм, звичайно, довіряю, але безпека понад усе. Не хочу, щоб хтось нишпорив у моїх документах, поки мене немає вдома.

— Мені подобається. Краєвид звідси дивовижний, — підходжу до панорамного вікна і з захопленням дивлюся на нічне місто.

— Дві спальні справа зайняті, можеш вибрати з тих, що вільні. Я залишу тобі ключ вранці від цієї частини пентхауса.

— Ліля живе з тобою по сусідству? — не можу втриматися від запитання, різко повертаюся обличчям до нього, зустрічаючись поглядами.

— Ні, — поблажливо усміхається він. — Ліля живе в гостьовому крилі. Є люди, які всюди супроводжують мене. Охорона, особистий помічник, водій. Це надійні й перевірені роками люди, до яких я звик і яким я довіряю. У країні я не затримуюся надовго. Доводиться мотатися у відрядження, перевіряти філії в інших країнах. Вони завжди зі мною. Тому мені простіше тримати всіх поруч, ніж знімати кожному житло, або розміщувати в готелі. Ми працюємо нон-стоп і кожна хвилина на рахунку.

— Ох, ясно.

Тілом попливла хвиля полегшення й німої радості від того, що його незамінна помічниця не має доступу до цієї частини пентхауса. Аврамов любить пощипати нерви.

— А хто тоді… — я кидаю погляд на таємничі двері за спиною Тимура, — … живе в тій кімнаті? — вказую кивком голови вправо.

Тимур із силою стискає щелепи. Весь його настрій вмить випаровується. Він ховає руки в кишенях, весь напружений.

— Є речі, Має, які стосуються тільки мене. Туди тобі вхід заборонений. На добраніч, — різко вимовляє він і віддаляється, залишаючи мене сам на сам із валізою. І цікавістю. Хм, що ж у тій кімнаті?

***

Наступні дні минають у метушні. Ми з Тимуром майже не бачимося, він весь свій час проводить в офісі. Принаймні я так припускаю. Тому що переді мною ніхто не звітує, а ставити зайві питання не в моєму стилі.

Я відвідую прем’єру концерту симфонічного оркестру, на яку так мріяла потрапити. Без докорів сумління витрачаю гроші з картки Аврамова на одяг і прикраси. А що? Колись уся моя зарплатня йшла на нього, тож ми, можна сказати, розрахувалися.

Ми не напружуємо одне одного своєю присутністю, лише зрідка перетинаємося у вітальні.

Куди б я не подалася, мене супроводжує його охорона. Мені починає здаватися, що він навмисне приставив до мене своїх людей. Щоб ті доповідали йому про кожен мій крок.