Глава 11

Чорний кросовер з особистим водієм очікує нас біля трапу. З озброєною охороною на хвості. Скільки ж пафосу в цьому всьому. Відчуття, ніби потрапила в Голлівудський блокбастер.

Усі учасники подій рухаються злагоджено, немов відпрацьовували цей вихід сотні разів. Я почуваюся незатишно, але тримаюся Тимура й намагаюся не висловлювати жодних емоцій, начепивши на себе маску байдужості й холодності.

Аврамов рухається, немов хижак. На носі знову його улюблені авіатори. Помахом руки він наказує водієві не рухатися з місця, сам же відчиняє переді мною дверцята. Я граціозно, наскільки це взагалі можливо з огляду на надмірно пильну увагу з боку Тимура до своєї скромної персони, сідаю на заднє сидіння автомобіля. Аврамов — поруч зі мною.

Ми плавно рушаємо з місця. Тимур позіхає й потирає перенісся. Потім робить кілька дзвінків.

Мовчимо.

Я спостерігаю за міським пейзажем, що миготить за вікном. Усього кілька годин минуло відтоді, як я залишила свій дім, а я вже втомилася. І назад хочу.

А раптом це все якась хитросплетена пастка? З мене станеться вляпатися в чергову погану історію.

Водій везе нас до центра міста. Туди, де прямо в декількох десятках метрів від річки стоять новенькі висотки. Непогане місце вибрав Тимур для життя.

— Персонал доставить наш багаж у пентхаус, ходімо, — він кладе долоню на мій поперек і підштовхує в бік скляних дверей. Від цього дотику шкірою пробігають сироти. Тимур неприпустимо довго не прибирає руку. До самого ліфта.

Я вдаю, що понад усе на світі мене цікавить хол цієї будівлі, а не чоловік поруч зі мною. Уважно розглядаю мармурову підлогу, картини на стінах. Погляд проходиться по всьому, абсолютно ігноруючи Тимура.

Я, звичайно, теж не бідувала останніми роками. Відвідала безліч шикарних місць, але щоб купити житло в такій елітній висотці, знадобилося б віддати всі свої заощадження. І продати зо два ресторани.

— І все ж ти бос якогось мафіозного клану, — усміхаюся я, коли Тимур вставляє ключ і натискає кнопку в ліфті, що підіймається тільки до його пентхаусу.

— Тобі подобаються небезпечні чоловіки? Зізнайся, — схиляє голову набік і дивиться на мене з цікавістю.

— Не те щоб подобаються, — морщу свій носик, — просто ти на них не схожий.

— А на кого я схожий? — його голос звучить хрипко і проникливо. В очах загоряється небезпечний вогник.

Я розтуляю рот, щоб сказати щось колюче, але в цю мить ліфт зупиняється на останньому поверсі й стулки роз’їжджаються в боки.

— Ну, нарешті, — чую я жіночий голос. Тимур виходить першим, тому незнайомка мене поки не помічає. Торохтить без упину. — Тимуре, дзвонив Іваницький, просить, щоб ти дав розпорядження юристам ще раз переглянути договір з Ільдаром. Ще зі мною зв’язалися з «Глобуса», хочуть першими взяти в тебе інтерв’ю, усе ж незабаром твоє ім’я потрапить у десятку «Форбс». Дізналися звідкись, — фиркає вона гордовито, — потрібно узгодити дату і…

Вона різко замовкає, натикаючись на мене поглядом. Струнка білявка в стильному костюмі й з планшетом у руках. Ми уважно розглядаємо одна одну, оцінюємо, немов дві хижачки, що заблукали на одну територію.

— Це Ліля, — представляє незнайомку Тимур, розрізаючи незручну тишу, — моя особиста незамінна помічниця і просто чудова жінка.

На останніх словах на обличчі Лілі розквітає самовдоволена усмішка. Вона відчуває перевагу. Ще б пак! Особиста й незамінна!

Ця дівчина мені вже не подобається. Як вона взагалі опинилася в домі Аврамова за його відсутності? Які стосунки пов’язують їх крім ділових?

— А це Мая, моя дружина, — продовжує мій чоловік і усмішка миттєво злітає з обличчя дівчини. Здається, у неї шок. Тепер моя черга дивитися на неї зверхньо.

Я дружина, а вона помічниця. Відчуваєте різницю?

— Це жарт такий? — за кілька секунд приходить до тями Ліля і з подивом переводить погляд на Тимура.

— Хіба я колись жартував? — байдуже знизує плечима Тимур і проходить углиб квартири.

Я ж залишаюся на місці. З цікавістю озираюся на всі боки, оцінюю дорожнечу обстави. Приміщення велике з високими стелями. Панорамне вікно на всю стіну. Усе тут виконано в темних тонах і зі смаком. Меблів не так уже й багато. Книжкова шафа, великий кутовий диван, столик, кухонний гарнітур і обідня зона. Ще багато всіляких рослин у горщиках, на зразок пальм, лимонного дерева, які точно не Аврамов із лієчки поливає.

Незвично знаходитися тут і розуміти, що Тимур живе в цьому місці. Прокидається, можливо, розгулює в одних боксерах із чашкою кави, приймає душ, засинає, водить різних дівчат…

— Стривай, як це ти одружений? Чому я про це не знаю? — з нотками обурення допитується дівчина.

— Лілю, я що, маю звітувати перед тобою? — раптово підвищує голос він, дивиться на дівчину, як на набридливу муху. — Моє особисте життя тебе не стосується жодним боком. Ми з дружиною мало бачимося, тому якщо в тебе все, то на сьогодні ти вільна. У нас із Маєю багато справ. А, так, і на вихідні ми їдемо до Колосова на ювілей, я буду не на зв’язку.

— Хіба не я буду супроводжувати тебе на заході?