Глава 10

Мая

Я намагаюся не виказувати своїм виглядом здивування. Байдужим поглядом оглядаю простір салону літака і влаштовуюся в м’якому кріслі, немов до цього щотижня літала приватними бізнес-джетами.

Усе тут буквально пищить про розкіш. Молочна шкіряна оббивка, темні вставки з дерева, запах. Я розбираюся в дорогих речах і з упевненістю можу сказати, що така іграшка коштує нечуваних грошей. Нехай Тимур і керує судноплавною компанією, але він безумовно не може заробляти настільки непристойно багато.

— Ти обіцяв відповісти на всі мої запитання на шляху до Києва, — нагадую йому.

Тимур розслаблено відкинувся в кріслі, схопивши зі столика свіжий випуск журналу.

— Звісно. Запитуй, — байдуже знизує плечима, не підіймаючи на мене погляд.

— Це твій літак? — починаю із найпростішого.

— Він належить компанії, але я можу використовувати його в особистих цілях.

А, ну це більш реально, ніж те, що Аврамов за вісім років встиг заробити на власний літак.

— Де ти живеш? — ставлю наступне цікаве для мене запитання. В цю мить намагаюся, щоб голос звучав так само байдуже, як і в Тимура.

— У мене немає постійного дому. Доводиться багато часу проводити у відрядженнях, наші філії розташовані по всіх куточках світу, але в мене є квартири в декількох містах і заміський будинок. Там я проводжу найбільше часу, якщо не зайнятий роботою.

— Ясно. Зараз ми будемо жити в тому будинку?

— Ні, — хитає головою й перегортає сторінку журналу, — у моєму пентхаусі. Але я не знаю як надовго ми затримаємося в країні.

— У тебе хтось є? Я питаю це не через особистий інтерес, а щоб уникнути неприємних сюрпризів, — швидко додаю я, щоб не подумав, що в мені прокинулися ревнощі.

— У мене немає постійних жінок, якщо ти про це, Має. У мене немає серйозних стосунків і не планую, — жорстко вимовляє він, немов ця тема йому неприємна.

Нарешті він відриває погляд від журналу й дивиться на мене. Цього разу серйозно й задумливо. Вивчає моє обличчя, опускає погляд нижче, на ключиці, талію, ноги. Пропалює мене до нутрощів.

Мені стає незатишно від такої пильної уваги з його боку. Я закидаю ногу на ногу, але це тільки погіршує ситуацію. І без того коротка сукня задерлася ще вище, оголюючи частину стегна, тим самим привертаючи увагу Тимура.

Він різко підіймає голову й повертається до моїх очей. Кліпає кілька разів, немов відганяючи ману, прочищає горло і продовжує:

— Нас запросили на один захід. Він відбудеться на вихідних. Ювілей в одного з акціонерів компанії. Там буде весь столичний бомонд. Через це такий поспіх. Я хочу тебе показати як свою дружину саме там. Усе буде відбуватися в заміському комплексі, що належить йому, ми залишимося там днів на чотири. До цього часу потрібно ідеально розучити нашу історію і вигадати, де ти була весь цей час і чому я завжди з’являвся один. Повір, у центрі уваги буде не іменинник, а ми з тобою.

— Та тут і вигадувати нічого, — розводжу руками, задумливо дивлячись у білу обшивку на стелі. — Я багато часу проводила за кордоном. Відвідувала кулінарні школи, майстер-класи, бізнес-тренінги. Навіть якщо хтось кинеться перевіряти нашу історію, підкопатися немає до чого.

На обличчі Тимура розквітає задоволена усмішка.

— Ідеальне прикриття. Зійде. А останній рік? Ти ж у місті безвиїзно сиділа після того, як Комаров змився, присвоївши твої активи?

Я хмурюся. Тимур має рацію. Я, звичайно, не думаю, що все так серйозно і хтось почне перевіряти правдивість сказаного, але тут, судячи з усього, грають серйозно. А де замішані великі гроші, там помилок не пробачають.

— Депресія, — тихо вимовляю я, і відвертаюсь до ілюмінатора.

— Що? — не зрозумів мене Тимур.

— Якщо запитають, скажемо, що в мене була депресія і я відвідувала психолога. Це буде легко перевірити, я і справді регулярно відвідую його. Я захотіла змінити обставу, повернулася до рідного міста. Ти багато працював, мало часу приділяв мені, я розлютилася і вирішила побути сама.

У салоні панує тиша після сказаних мною слів. Я не наважуюся поглянути на колишнього чоловіка. Із силою прикушую нижню губу. Пальці згрібають тканину сукні й впиваються в неї. Непросто зізнатися в тому, що в тебе з головою щось не те. Що мучить безсоння, часто наздоганяє відчуття тривоги, а ще день за днем, куди б ти не подалася, що б не робила: супроводжує апатія. Я дію на автоматі. Без душі. Без насолоди. Без мети.

— Тимуре Олександровичу, — перед нами з’являється усміхнена бортпровідниця, рятуючи мене від небажаних розпитувань, — бажаєте кави?

Вона не звертає на мене жодної уваги. Усміхається виключно йому. Готова, здається, запропонувати не тільки каву, але, на її нещастя, тут присутня ще і я.

— Так, і сніданок на двох подай відразу як злетимо. До речі, а коли зліт? — він дивиться на годинник, невдоволено стискає губи. На зусилля дівчини не звертає жодної уваги. Для нього вона не більше, ніж додаток до літака. Чомусь цей факт викликає в мені задоволену усмішку.

— На п’ятнадцять хвилин пізніше, ніж планували. Виникла невелика затримка через те, що злітна смуга ще не звільнилася. Один із рейсів затримався.