Глава 9

Тимур

Я думав, що забув її.

Стер із пам’яті аромат її тіла. М’який голос. Чорні вири очей.

Думав, що забув, як хотів від неї дітей, як мріяв покласти до її ніг весь світ.

Але, виявляється, я просто відвик.

Відвик прокидатися не сам у ліжку. Відвик від усмішки її, від смачної домашньої випічки, від того, що хвостиком за мною постійно в’ється.

Відвик від її довірливого відкритого погляду. Від того, як поки працював ночами, відволікався, зависаючи на сплячій дівчині поруч. Дівчині, яка стала моєю дружиною. Дівчині, яку, як тоді здавалося, кохав понад усе на світі.

Здавалося, мені давно має бути байдуже, що в неї там у житті відбувається, я відрубав усі ниточки, що ведуть до неї, а її — до мене. Але все ж вистачило одного погляду на Маю — й минуле вивертає всі нутрощі.

Я не бачив її довгі роки. Забороняв собі думати про неї, наближатися. Навіть коли минулого тижня попросив у свого керівника охорони знайти інформацію про Маю Аврамову, наказав не надавати мені жодних фото й подробиць її життя. Тільки домашню адресу й місце роботи. Цього достатньо.

Тому що хотів якомога довше відтягнути ту мить, коли дізнаюся, що вона давно щаслива з іншим чоловіком, або що ще гірше — ростить із ним дітей. Стільки років ігнорував її існування в цьому світі, й ось доля знову звела нас чолами.

Саме тому що давно заборонив собі думати про неї й цікавитися її життям, я вже точно не був готовим до того, що відкрилося мені після зустрічі з Маєю.

Чоловік у неї був. У минулому. Довго. Щастя, напевно, теж. Але короткочасне. Добре, хоч дитину від нього не встигла народити. Останнє чомусь радує.

Хотілося стиснути пальцями горло цього Комарова, перекрити кисень і спостерігати за тим, як повільно той задихається. Лише за те, що він зробив, йому належить померти.

Але як би не розривало мене від виру спогадів і почуттів, а приклеїти до обличчя маску байдужості ніщо не заважає. І спробувати вколоти Маю болючіше — теж.

Я все ще занадто гостро пам’ятаю той останній день нашого спільного життя. Пам’ятаю кожне сказане нею слово. Пам’ятаю й безвихідь і приреченість, яка настала після. Пам’ятаю, як стояв на порозі, поглядом благаючи її передумати, а вона дивилася на мене, немов на зрадника. Вирішив провчити її, дати час подумати, а воно ось як вийшло… зустрілися вісім років потому, і те через необхідність.

Мая мовчки дивиться у вікно, поки ми їдемо в бік аеропорту. Вона ще гарнішою стала, ніж була. І волосся… завжди страшенно любив її довге волосся. Зараз би потягнутися рукою до нього, пропустити крізь пальці.

Але я забороняю думати собі про неї як про жінку. Усього кілька місяців вимушеного існування в одному домі, а потім розлучення. Це неминуче. Повертати назад її я не планую. Давно залишив у минулому житті. Уразливість мені тепер ні до чого. І в неї, і в мене тепер різні шляхи. Паралелі, які більше не перетнуться. Ми люди, що чужі одне для одного. Що таке півтора року, що ми були разом, у порівнянні з вісьмома роками, проведеними порізно?

Я давно не той наївний пацан, що з першого погляду закохався в дівчину з гуртожитку, яка пригощала мене на кухні пирогами. Та й вона дуже змінилася. Стала колючою, зухвалою і впевненою в собі.

Ми в минулому. І почуттів більше немає. Є лише терпка гіркота й жаль, що так усе сталося.

— Приїхали, — доповідає водій і я відстібаю ремінь безпеки. Звичка, вироблена роками, з ким би за кермо не сідав, а безпека понад усе.

— А як же валізи? — розгублено запитує Мая, коли я беру її за лікоть і веду за собою.

— Про них подбають.

— А хіба нам не туди? — вказує на чергу, яка утворилася біля стійки реєстрації на рейс. Їй явно незатишно поруч зі мною. Та й мені теж. Розслабитися ні на секунду не вдається. Усі м’язи напружені, а в голові плутанина. Мислити нормально не можу.

— Ні, нас чекають в іншому місці, — відповідаю відсторонено.

— Ти нібито важлива персона? — допитується вона, поправляючи на плечі сумочку, і вириває з мого захвату руку. Я й забув, що все ще тримаю її.

— Щось на зразок того, — ухиляюся від прямої відповіді, а сам шукаю очима потрібні двері. — Нам сюди.

Насправді я не збираюся хизуватися перед нею своїм багатством. Не збираюся хвалитися, як високо піднявся. Без неї. Хоч і десь у глибині душі все ще слабо горить бажання показати, кого вона втратила, але я вже достатньо дорослий, щоб придушити його в одну мить. Мені давно абсолютно начхати на її думку. Це раніше я все робив для неї, а тепер пріоритети зовсім інші.

Я взявся допомогти їй із Комаровим тільки тому, що все ще відчуваю за неї якусь відповідальність. Адже вона все ще дружина моя. Ну й на знак вдячності за допомогу. Добровільну. Тягнути її за собою насильно було б вкрай проблематично.

— Ого, — виривається з рота Маї, коли ми виходимо з чорного броньованого позашляховика, призначеного для перевезення VIP-персон територією аеропорту.

Мій BOMBARDIER CHALLENGER їй явно сподобався. Ще б пак. Цей красень коштує цілий статок, і вибирав я його дуже довго.