Глава 8

Наступний день схожий на перегони на виживання. Доводиться без подробиць повідомити Вероніці, що мені доведеться залишити місто на якийсь час і передати їй управління кав’ярнею.

Вона налякана майбутньою відповідальністю, але й водночас щаслива. Нова посада передбачає хорошу зарплатню, а гроші їй зараз дуже потрібні.

Я довіряю їй і вважаю, що вона з усім впорається. А навіть якщо й не впорається, звинувачувати її в чому-небудь не буду.

— Ти завжди можеш набрати мене, у будь-який час. Якщо виникнуть проблеми, не хвилюйся, усе розв'яжемо. Головне, не рознесіть тут усе по домівках за моєї відсутності, — жартую я, а в самої такий камінь на душі. Невідомість лякає, а ще я досі не знаю, чи правильне я прийняла рішення, прийнявши пропозицію Тимура.

— Це через того красеня ти їдеш? Алька розповіла, що ви тоді разом поїхали, — грає бровами Ніка, бажаючи дізнатися більше.

— Це мій колишній чоловік, тож розслабся. Жодного кохання з першого погляду й усамітнення на безлюдному острові.

— Колишній чоловік? — недовірливо перепитує вона.

— Всі розмови наступного разу, мені ще потрібно валізи зібрати. Усе, не сумуйте без мене.

Я тікаю, перш ніж Вероніка встигне поставити ще хоч одне запитання. Не готова я розмовляти про свій невдалий шлюб. А ще мене дратує те, що в душі несподівано знову прокинулися ті почуття, що я придушила в собі стільки років тому. Образа. Злість. Розчарування. Надія. Варто раз побачити Тимура, як та маленька дівчинка, якою я була вісім років тому, знову ожила.

Весь вечір не можу знайти собі місця, бігаю квартирою, перевіряю чи нічого не забула.

Із собою я беру небагато речей. І не тому, що Тимур так сказав. Просто завжди подорожую майже без нічого.

Нерви на межі й мені доводиться прийняти снодійне, виписане моїм лікарем, щоб заснути. Але й уві сні немає спокою. Я бачу то нашу з Тимуром квартиру, то Сашу, який виставляє мене на вулицю, відібравши навіть взуття.

Прокидаюся від звука будильника в холодному поту. Серце гулко б’ється в грудях, і мені знадобилося добрих кілька хвилин, щоб заспокоїтися і прийти до тями.

До десятої залишається ще чотири години, тому збираюся я не поспішаючи. Укладаю феном волосся, наношу легкий макіяж. Довго вибираю, що одягнути, чомусь в очах Тимура хочеться бути неперевершеною. Хочеться показати, кого він втратив, не повернувшись після тієї сварки.

Дзвінок у двері застає мене зненацька. Я очікувала, що Тимур напише мені  повідомлення, що знаходиться біля будинку, але відчинивши двері, забуваюся на кілька секунд, впершись поглядом у чоловіка.

Ну чому він не перетворився в облисілого товстуна? Тоді б можна було дивитися на нього звисока й не відчувати, як частішає пульс від його неймовірних очей.

— Доброго ранку, Має. Бачу, ти як завжди пунктуальна, — усміхається він, відверто розглядаючи мене з ніг до голови.

Неприпустимо довго погляд Тимура затримується на моїх губах, і я насилу ковтаю слину, що зібралася в роті.

— Проте ти, як я бачу, тепер рання пташка, — повертаю йому насмішку, оскільки у минулому раніше обіду він із ліжка не вставав. Всю ніч у комп’ютері своєму сидів, говорив, що в цей час у нього мізки добре працюють, а потім спав по пів дня.

Тимур вдає, що не розуміє, про що я. Проходить у квартиру, не знімаючи взуття.

— Це весь твій багаж? — кивком вказує на мою валізу.

— Так.

— Чудово, я допоможу, — він бере її за ручку і викочує з квартири.

Я хапаю з полиці сумочку, перевіряю, чи на місці документи, востаннє оглядаю вітальню й зачиняю на замок двері. Що ж, сподіваюся, за час моєї відсутності нічого не станеться.

Ми з Тимуром мовчки спускаємося ліфтом. Стоїмо в різних кутках, ігноруючи одне одного. Між нами сиротливо стоїть валіза. У тісному просторі панує тягуча напруга. Ось-ось — і почне іскрити.

Я полегшено видихаю, коли стулки ліфта відчиняються. Дихати стає легше.

Вийшовши на вулицю, Тимур ховає погляд за модними авіаторами, і зрозуміти тепер дивиться він на мене, або кудись убік неможливо.

Він відчиняє багажник, легко вміщує в ньому мою валізу, я ж тупцюю поруч, розмірковуючи про те, чи не втекти мені прямо зараз. Дурість же роблю. Шкодувати потім буду.

— Сідай, — він відчинив двері позашляховика, вичікувально завмерши переді мною. Тепер я точно впевнена, що його погляд спрямований на мене.

Я не поспішаю, влаштовуюся на шкіряному сидінні його автомобіля. З подивом помічаю за кермом незнайомого чоловіка, який не звертає на мене жодної уваги.

Аврамов займає переднє пасажирське крісло. Клацає ремінь безпеки. Заводиться двигун.

— Це мій водій, він прижене автомобіль додому, не хочу трястися добу в дорозі, якщо можна за кілька годин долетіти до потрібного місця, — повідомляє Тимур, але, імовірніше за все, не для того, щоб задовольнити мою цікавість, а щоб заповнити тишу між нами.