Глава 7

— Після того, як ти пішов, — після нетривалої паузи починаю я розповідь.

— Ти хотіла сказати — після того, як ти вигнала мене, виставивши за двері з валізами? — перебиває мене Тимур, і в його погляді відбивається щось темне й небезпечне. Він явно досі злиться на мене. Як і я на нього.

— Після того, як ти пішов, — з натиском повторюю я, з викликом зазираючи в його очі, — десь за пів року я влаштувалася офіціанткою в одному ресторані. Там я познайомилася з Олександром. Він підстеріг мене після зміни, напрошувався провести додому, я його відшила, звісно, але він приходив знову і знову. Завжди сідав за столик, який я обслуговувала, й залишав хороші чайові.

— Як щедро з його боку, — єхидно помічає Тимур.

Я вдаю, що не помічаю цього випаду. А ще мовчу про те, що за рік не підпустила до себе жодного чоловіка. Жодного разу за той час не замислилася почати нові стосунки. Усе чекала його повернення. Сподівалася, що це просто дурне непорозуміння. Не хотіла дивитися правді в очі: минув рік, і Тимур ніколи не повернеться. Тому що розлюбив.

— Мене з універу відрахували, я сесію провалила, макроекономіку так і не здала.

Відчуття, ніби зізнаюся в чомусь ганебному. Тимур завжди говорив, що економічний факультет не для мене, і я почувалася пустоголовою лялькою на його фоні.

— Я вирішила зайнятися тим, що мені насправді подобається. Пішла вчитися в кулінарне училище. А ще за кілька місяців у ресторанчику звільнилося місце на кухні і я стала працювати в кухаря напохваті. Саша вирішив, що я звільнилася, засмутився, адже я так і не дала йому свій номер телефону. А потім ми зіткнулися в супермаркеті, ну й закрутилося все якось…

Я підношу склянку до губ, щоб змочити пересохле горло. Розповідати колишньому про те, як я жила після нього — складно. Доводиться замовчувати про те, як картала себе за нестриманість і що вигнала його. Злилася на нього дуже довго, ненавиділа, що ось так просто залишив мене саму. А ще кохала. І це кохання найважче було вирвати із серця.

Тимур слухає мене уважно, не перебиваючи. Він немов теж поринув у минуле. Напружився й підібрався. Стиснув руки в кулаки, немов ця тема для нього неприємна.

— Потім ми з’їхалися, вирішили спробувати серйозні стосунки, він працював адміністратором у готелі, усе начебто було рівно й добре, а потім я зробила величезну помилку.

Я відриваю погляд від свого манікюру й дивлюся прямо в очі Тимуру. Зараз він позловтішається з того, яка я довірлива дурепа.

— Справи в ресторані йшли погано, насправді заклад непоганий був, але нормального керівника там не було. І приміщення виставили на продаж. А за місяць до цього в мене бабуся померла, залишивши мені в спадок квартиру. У нас із Сашком тоді все ніби як серйозно було й у голові все думка крутилася, от би продати квартиру і викупити приміщення, щоб відкрити свій ресторан. Жити то в нас було де, а от гарного безбідного майбутнього найближчим часом не передбачалося. Загалом я озвучила йому свої думки, він був не в захваті, тим паче отриманої за квартиру суми було замало. Тоді я все прорахувала, якщо не вигорить справа, завжди можна перепродати приміщення або здати в оренду. Я взяла кредит, продала спадок і тут гостро постало питання з оформленням угоди.

— Дай вгадаю, оформили все на нього?

— А що мені було робити? У разі чого я не змогла б нічого продати без письмової згоди чоловіка. А від тебе і сліду не залишилося. А мама… ну, сам знаєш, яка в мене мама, — кривлюсь я, з матір’ю в нас ніколи не було хороших стосунків. Може бути, тому я так кинулася з розгону у вир почуттів із Тимуром? Тому що мені бракувало любові, турботи й справжньої щасливої сім'ї? — Дізналася б вона про гроші, відразу б усе спустила. Тому договір купівлі-продажу склали на Сашу. І фірму відкрили теж на нього. Ми ж ніби як одружитися збиралися, дітей планували і я вже точно не очікувала від нього жодної підстави.

Я мовчу про те, що до цієї миті жодного разу не говорила Саші про те, що я заміжня. Не розповідаю і про те, який скандал стався, коли я розкрила всі карти. І як він дивився на мене. Немов я зрадниця. Немов я не печатку в паспорті мала, а кожного дня зраджувала йому з чоловіком.

— Коли це було? — питає Тимур.

— Років п’ять тому. Ні, п’ять із половиною.

— Добре, що далі?

— Я займалася всім сама: зробила невеличкий ремонт, змінила меню, набрала персонал, запустила рекламу, промо-акції. Справа потихеньку зрушила з мертвої точки, кредит закрили за півтора року. Ресторан почав приносити хороші гроші, я ще кейтеринг запустила, обслуговування корпоративів. Потім полетіла на навчання до Франції. Повернулася і взяла в оренду ще одне приміщення. Під банкетний зал. Потім ще одне під ресторан. Так повільно ми стали розростатися й зі звичайної забігайлівки всього за кілька років перетворилися в популярну мережу ресторанів. В одному з них я навіть якийсь час шеф-кухарем працювала. Потім зрозуміла, що не встигаю поєднувати все, й залишила цю справу, — із сумом зітхаю я й підтискаю губи.

— А Саша? Що він робив весь цей час?

— М-м-м, сидів в офісі, ставив підписи на папірцях, вдавав із себе великого боса, — я відкидаюся на м’яку спинку дивана і спрямовую свій погляд у стелю, згадуючи минуле. — Офіційно я рахувалася на фірмі директором, всю нерухомість ми як і раніше купували на його ім’я, і він як засновник безоплатно передавав її в користування компанії.