Глава 6

Тимур виглядає чужим у моїй квартирі, але це його анітрохи не бентежить. Він спокійно проходить до середини кімнати й без запрошення сідає в крісло.

Впевнений у собі й весь такий чарівний. Розглядає мене не без цікавості, схиливши голову набік. На обличчі грає легка усмішка. Поводиться так, наче він господар тут, хоча насправді — це він той, хто просить про послугу.

— Так і будеш стояти там? — він вигинає брову, скануючи мене своїм поглядом. І мені стає незатишно у власному будинку.

Я схрещую руки на грудях і йду в його бік. Вдаю, що мені абсолютно байдужа його поява. Намагаюся не розглядати його відкрито, не висловлювати зацікавленість, але погляд раз у раз чіпляється за подорослішале обличчя мого колишнього чоловіка. Його ж — ковзає моїми ногами.

Всупереч тому, що квартирою розноситься прохолода від увімкненого кондиціонера, мої долоні миттєво пітніють. Я нервую, але намагаюся це приховати. Він навмисне тягнув до останнього, не прийшов, мучив мене, змушував сумніватися. Тепер він не грає чесно. Тепер я йому ніхто й щадити він мене не збирається. Швидше помститься. Але не зараз.

— Отже, — починаю я, — перейдімо до справи. Наскільки я зрозуміла, тобі для чогось знадобилося, щоб я з’явилася перед кимось із твоїх знайомих у статусі дружини.

— А ти прониклива, — знущання так і вчувається в його голосі.

— Якщо ти й справді хочеш, щоб я на це погодилася, то будь ласкавий, викинь до біса свої жарти. Ти в моєму домі й ми одне одному ніхто, тому я не замислюючись і без жалю можу випровадити тебе за двері, — беру в облогу його, тому що мене нервує його поведінка.

Він впевнений у собі, непробивний, я ж чомусь гублюся і тремчу. Насилу тримаю самовладання.

Так нечесно.

— Ну, випровадити за двері — це те, що ти завжди вміла найкраще, — грубить мені у відповідь, нагадуючи про минуле. В цю мить вираз його обличчя не змінюється аніскільки.

Кілька миттєвостей ми свердлимо одне одного поглядами. Потім я все ж вирішую, що потрібно якомога швидше з цим закінчувати, інакше можна збожеволіти. Якщо я і справді погоджуся на цю авантюру, уявлення не маю, як ми будемо знаходитися наодинці понад тридцять секунд. Надто вже відчутна напруга й неприязнь між нами.

— Перш ніж погодитися, я хочу дізнатися причини, з яких я потрібна тобі. Не хочу, знаєш, бути втягнутою в якісь неприємності. Потім я озвучу послугу, яка знадобиться мені натомість, і якщо ти зможеш її виконати, ми обговорюємо умови нашої угоди.

— Ні, — хитає головою Тимур, зіщуливши очі, — спочатку ти озвучиш, що тобі потрібно, потім будемо говорити про решту.

Я роблю глибокий вдих, намагаюся заспокоїти злість, що рветься назовні. Він холодний і спокійний. Я ж наче вулкан. Навіть заздрісно на мить стало.

— Ти прийшов до мене з проханням, Тимуре. Тому я можу диктувати свої умови. І повір, я не згораю від бажання трясти перед тобою своєю брудною білизною, і тим паче не хочу, щоб ти знав про мою… — я кривлюсь, намагаючись підібрати доречне слово, — … ситуацію, якщо наші дороги все ж розійдуться. Тому спочатку говориш ти, потім я. Якщо не влаштовує, де двері тобі відомо. Пробач, але проводжати не буду.

— А ти змінилася, Має, — куточки його губ підіймаються у натяку на усмішку.

— Не розтікаюся калюжею перед тобою?

— Грубити навчилася.

— Вважатиму це за комплімент.

— О, це і є справжнісінький комплімент.

— Ти, до речі, теж, змінився. Став неприємним і зарозумілим, — не можу втриматися я.

— Життя багато разів давало мені під зад, неможливо було залишитися таким же наївним романтиком, як раніше.

Я пирхаю у відповідь і уважно розглядаю його, уже не приховуючи своєї зацікавленості. Він не той хлопчик, якого я знала раніше. О ні. Тимур тепер з’їсть мене на обід, не замислюючись. Такому довіряти не можна.

Опускаю погляд на його плечі, потім на широкі груди. Не можу втриматися й жадібно розглядаю пальці. У мене слабкість до рук. А в Тимура вони ідеальні. Верх досконалості.

— Я цілюся на високу посаду, — тим часом ліниво продовжує Тимур, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, — і рада директорів вважає за краще бачити на ній сімейну людину з хорошою репутацією. Я б і радий одружитися, але в мене ніби як уже є печатка у паспорті, — у його очах читається насмішка.

— Якщо в тебе є наречена, я можу дати тобі розлучення. Навіщо створювати одне одному стільки незручностей? До того ж у мене ж теж може бути чоловік.

— Але в тебе його немає, — розводить руками Тимур, уважно оглядаючи простір, немов очікує, що звідкись може з’явиться цей самий чоловік. — Та й до того ж одружуватися я не збираюся, мене влаштує варіант із тобою.

— Чому я тобі не вірю, Аврамов? Усе дуже просто виходить у тебе, — питаю з викликом.

— Це твоя справа — вірити чи ні. Я сказав правду. Усе що від тебе буде потрібно: кілька місяців супроводжувати мене на прийоми, вигулювати дорогі сукні, витрачати мої гроші, усміхатися й зображати найщасливішу у світі дружину. А місяці за три-чотири, коли вся ця справа з посадою владнається, ми тихо оформимо розлучення й назавжди забудемо про цей невдалий шлюб.