Глава 5

Тільки за добрих пів години я, нарешті, усвідомлюю, що сталося.

Тимур. Він був тут. Той, кого я так шалено кохала й ненавиділа в минулому. Той, кого й не сподівалася колись уже побачити. Той, з ким незримо була пов’язана тонкою ниткою всі ці роки.

І він хоче мене.

У якості своєї дружини.

Божевілля.

Тремтячими руками підношу стакан води з льодом до губ. Від надлишку емоцій не знаю куди подіти себе.

Цікаво, це останній проєкт у Тимура так вигорів, що він тепер надзвичайно багатий? Адже за зовнішнім виглядом, судячи з автомобіля, він явно не той, хто відчуває потребу хоч у чомусь. Якщо так, то є в усьому цьому якась насмішка долі.

Я почуваюся захмелілою, хоча в роті не було ні краплі алкоголю. Хочеться плакати й сміятися одночасно.

Я намагаюся вгамувати бурю, яку викликав у мені Аврамов. Виходить не дуже. Не розслабляє ні гаряча ванна, ні перегляд фільму, ні музика, що тихо ллється квартирою.

Я раз за разом підходжу до столу і проводжу пальцями по чорному чотирикутнику з золотистими літерами. Тільки ім’я й номер телефону. Більше жодної інформації. Відчуття, ніби переді мною візитка кілера, а не колишнього чоловіка.

Він буде чекати три дні, а потім поїде.

Навіщо йому це потрібно? Думає, що після стількох років мовчання примчить до мене на дорогому автомобілі, весь такий вродливий, успішний, і я відразу ж кинуся йому на шию? Авжеж!

Хапаю візитку Аврамова, швидким кроком перетинаю кухню, відчиняю дверцята нижньої шафки й викидаю її у відро для сміття. Там їй і місце. На душі миттєво стає легше.

Я просто вдам, що мені все привиділося і по тому. Нехай нерозумно, але краяти душу, розкриваючи рани минулого, не хочеться. Я вже пройшла цей етап життя й поставила на ньому крапку. Щоправда, з огляду на те, що ми досі офіційно значимося чоловіком і дружиною, це, швидше, схоже на три крапки.

Спати лягаю о другій ночі. Заводжу на ранок будильник, подумки проклинаю Тимура. Заснути не вдається. Кручуся з боку в бік, у голові справжня плутанина.

Я аналізую ситуацію. Гадаю, що такого від мене могло знадобитися Тимуру. Явно не повернути мене захотів. Дружина потрібна йому для іншого, інакше не з’явився б.

Раптом вирішив підставити мене? Після Саші я не довіряю більше нікому. А Тимура я взагалі не знаю. За вісім років ми давно не ті, ким були в минулому. Чужі одне одному люди. Змінилися до невпізнання.

Від Аврамова тепер віє владою й силою. Такий може розчавити одним помахом руки. І погляд у нього зовсім інший. Не такий добродушний і наївний. Швидше важкий і зарозумілий.

Він сказав, що може надати мені будь-яку послугу. Є ймовірність, що багато зараз у його владі. Зв’язки вирішують усе.

Може, усе ж?..

— Ні. Навіть не думай про це, Має, — обсмикую себе.

Але спокуса така велика. Чого тобі варто зіграти за правилами Аврамова, щоб покарати винних?

Від власних думок мене кидає в жар і під ковдрою стає душно. Дурна звичка — укриватися з головою навіть влітку.

Я вмикаю кондиціонер на повну потужність, лежу на спині, розкинувши руки в боки й борюся зі спокусою. Якщо хто й може мені допомогти, то тільки Тимур. Якщо він хоч трохи залишився таким, як раніше, то обов’язково виконає свою обіцянку.

Послуга за послугу. Кілька місяців поруч із ним — зовсім невелика плата, якщо це допоможе повернути вкрадене.

Зрештою, коли за вікном з'являються перші промені сонця, я не витримую, встаю з ліжка й біжу до кухні. Знаходжу в сміттєвому кошику клаптик папера й, поки не передумала, пишу колишньому чоловікові повідомлення.

«Приходь. Поговоримо про твоє прохання».

Серце в грудях пропускає удар, а потім із подвоєною силою пускається навскач, розносячи венами гарячу кров. Не вірю, що це зробила. Не вірю, що погоджуюся так просто на його пропозицію.

Але можливість повернути своє й відновити справедливість занадто приваблива. Якщо поява Тимура — це не знак із неба, то як інакше тлумачити це?

Я із завмиранням серця чекаю відповіді.

П’ята ранку. Що ж, напевно, він спить.

Сьома ранку. Я так і не розлучаюся з телефоном. Нерви напружені. Я на межі.

Восьма ранку. Мені час на роботу, але я не можу змусити себе вийти з квартири. Може, влаштувати санітарний день?

Ні, не можна бути такою безпечною. Тимур, швидше за все, прийде в кав’ярню. Там і зустрінемося.

Я стою перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи себе. Здається, ця сукня повнить мене. Краще червоний сарафан. І волосся у хвіст зберу. Шкода, що не встигла в п’ятницю вії наростити. І похід до косметолога скасувати довелося через роботу.

До кав’ярні дістаюся на таксі. Ми відчиняємося о десятій, тому я озираюся на всі боки у надії побачити Тимура перед дверима. Але ні його, ні чорного звіра поблизу немає.

— Гаразд, Має, не будь дурепою. Вдай, що тобі байдуже. Зрештою, це йому треба, а не тобі. Мені то взагалі фіолетово, — бубоню собі під ніс, намагаючись заспокоїтися і штовхаю двері, ступаючи в порожнє приміщення.