Глава 4

Поки я нетерпляче без упину тисну на кнопку виклику ліфта, спогади минулого випливають із підсвідомості, яскравими спалахами повертають мене в той день, коли я бачила Тимура востаннє. Виявляється, я пам’ятаю все до дрібниць. Навіть запах заварного крему, яким я кожного дня наповнювала еклери в кондитерці, з’явився немов нізвідки.

Ми тоді пів року як одружені були. День був жахливим, настрою ніякого. Я провалила іспит, тому що через роботу не встигла підготуватися, як слід. За два дні потрібно було платити за орендовану квартиру, а зарплату, як завжди, затримували.

Я повернулася додому пізно вночі. На кухні немиті тарілки, у холодильнику порожньо. Мене зустріла спина Тимура й тиша. Він, як і завжди, сидів за столом, втупившись у монітор комп’ютера. Весь у своїх геніальних планах.

Останнім часом ми мало спілкувалися, віддалилися одне від одного, тільки в ліжку все залишалося, як і раніше. Побут повільно роз’їдав наші стосунки, а відсутність грошей загрожувала прискорити цей процес.

— Я провалила мікроекономіку, — втомлено опускаюся в крісло і прикриваю повіки. Я відчуваю, що на межі. Мені всього двадцять. Я така молода. Мені б із подругами погуляти, з Тимуром десь відпочити, але натомість все, що я бачу — навчання, робота, прибирання, прання, голодний чоловік. І жодної романтики. А так хочеться…

— Я допоможу тобі підготуватися і здаси на «відмінно», — не повертаючи голови в мій бік, відгукується Тимур. А в мене сльози на очах виступають. Тонкий обідок на безіменному пальці обпікає гірше, ніж розпечене залізо. Можливо, ми поквапилися?

Я так боялася втратити Тимура, що почала заводити розмови про весілля. Ми кохали одне одного. Шалено. Тому за рік розписалися, узаконивши наші стосунки. Жодної білої сукні, музики й застілля. Просто штамп у паспорті й привітання від батьків і друзів. А зараз я розумію, що рано це все. Що не готові ми до такої відповідальності. Я ж навіть університет не закінчила.

— Краще б ти роботу нормальну знайшов, це була б найкраща допомога з твого боку, — не втрималася все ж. Потім відразу ж пошкодувала про свої слова, але це ж правда. Скільки Тимур може будувати плани й мріяти, що одного чудового дня йому усміхнеться вдача?

— Я не зрозумів, тебе щось не влаштовує? — чоловік, нарешті, відірвався від монітора й перевів на мене невдоволений погляд.

— Так! Мене не влаштовує, що поки я вчуся, працюю, тягну на собі всю домашню роботу, ти сидиш вдома і ширяєш у хмарах, — зриваюся я вперше за весь час. — Можливо, варто вже спуститься на землю? Нам по двадцять років, Тимуре, нічого не станеться, якщо ти влаштуєшся тим же охоронцем у супермаркеті поруч із домом. Та хоч на пів ставки. Мені ж наскільки легше буде.

— У мене занадто багато роботи, щоб ще й дурницями займатися. Хочеш, щоб я весь день стирчав на низькооплачуваній роботі, втомлювався, як чорт, приходив додому з однією думкою: швидше лягти спати? Ні, так не піде, я тоді не зможу працювати над своїм проєктом, — хитає він головою. Я бачу, що він теж злиться. Ми обоє видихалися. На межі. Але я вже не можу зупинитися. Ми з Тимуром немов у різних всесвітах живемо. Я підтримувала його весь цей час, але я ж не залізна.

— А як ти думаєш я живу останні пів року? У мене навіть вихідних до ладу немає! Я тільки й думаю про те, де заробити, де заощадити, поки ти починаєш чергову авантюру. Час визнати, що ти марно витрачаєш час і почати заробляти хоч щось.

— Я заробляю! — обурюється Тимур, теж переходячи на крик.

— Ти вкладаєш майже стільки ж, скільки й отримуєш. Ми живемо на мої гроші! Якщо я злечу зі стипендії, нам не вистачить на життя, ти це розумієш, Тіме? Я не можу все на собі тягнути, я хочу почуватися жінкою. Хочу, щоб ти дбав про мене, хочу міцне надійне чоловіче плече поруч, а виходить, що я сама по собі…

— Має, кошеня, потерпи ще трохи, — уже ласкавіше вимовляє він, — у мене є ідея, я вже почав сайт пиляти, якщо вигорить, ми, нарешті, заживемо як люди.

Скільки разів я це чула? Скільки разів Тимур із головою йшов у нові бізнес-ідеї, але всі вони зазнавали краху?..

Я завжди обожнювала свого чоловіка. Він був розумним. Цілеспрямованим. Мені подобалося це. Але ці ж його якості й згубили наш шлюб.

Раніше я з завмиранням серця слухала про його плани на майбутнє, вірила, що все вдасться. Завжди вірила. Пишалася. Чекала. Хвалилася всім який він у мене чудовий і як далеко піде. Але потім зрозуміла одну важливу річ: Тимур занадто наївний як на свій вік і положення. Усі його спроби почати хоч якийсь бізнес не здійснювалися з однієї причини — відсутність коштів, зв’язків і досвіду для їхньої реалізації. Але він цього не бачив.

— Можливо, варто на якийсь час відкласти твої плани? Попрацювати десь, набратися досвіду? Накопичити грошей для старту? — я з надією зазираю в його очі. Будь ласка, прислухайся до мене. Хоча б один раз.

— Виключено. Малюче, повір, цього разу мені все вдасться.

— Нічого тобі не вдасться, Тимуре, — холодно кажу я. — Схоже, мені й далі доведеться виконувати вдома роль мужика.

— Не перебільшуй.

— А я й не перебільшую! — мій голос сповнений болю і відчаю. — Ти полицю в кухні місяць прибити не можеш! У Катьки он чоловік торговим працює, добре заробляє, водночас ще й по дому їй допомагає. У Чорногорію збираються летіти на відпочинок наприкінці літа. А в мене що? У мене он шкарпетки твої по всіх кутках розкидані! — скрикую я, насилу стримуючи схлип.