Глава 3

Я вихоплюю поглядом чорного звіра, припаркованого поруч із кафе. Потужний, блискучий, з титановими дисками.

Мені й гадати не треба, чий це позашляховик. Йому пасує такий автомобіль. Немов рідкісний арабський скакун посеред золотистої пустелі.

На мить я навіть забуваю, що збиралася обуриться поведінкою Тимура. Замилувалася красенем, прикидаючи скільки кінських сил можна було б видавити з нього на трасі.

Я люблю швидкість. Відчуття волі. Адреналін у крові. Колись у мене була схожа автівка. Але ця набагато краща. І дорожча.

Я не опираюся й не намагаюся втекти попри те, що відчуваю страх перед колишнім чоловіком. Він не зводить із мене очей, веде, наче під конвоєм. Будь-якої миті готовий кинутися слідом і повернути назад у разі втечі. Але я слухняно йду за ним, тому що цікавість — мій головний гріх.

Навіщо Тимур через стільки років знайшов мене? Що йому потрібно? І, звичайно ж, хочеться дізнатися хоч що-небудь про його життя, якщо вже ми зустрілися.

Аврамов вимикає сигналізацію й відчиняє переді мною дверцята. Я спостерігаю за тим, як він обходить позашляховик і сідає на водійське сидіння. Він став ширшим у плечах, на руках тугі м’язи, помітно, що багато часу присвячує тренуванням. Цього року йому виповнилося тридцять один, а мені — двадцять вісім. Але для чоловіків діє те ж правило віку, що і для хорошого вина: чим довша витримка, тим смачнішим й дорожчим воно стає.

Тимур вмикає навігатор і безпомилково вбиває мою адресу. Мої брови здивовано повзуть вгору. Отже, не брехав. І справді знає, де я живу. І працюю.

У салоні пахне шкірою й туалетною водою Тимура. Вона йому пасує. З деревними нотками. Тимур заводить двигун, розмову першим починати не поспішає попри те, що це він ініціатор нашої зустрічі.

Він веде автомобіль плавно й неквапливо. За вікном пропливають вогні міста. Тимур задумливий, пальцями барабанить по керму. Думає. Я ж розглядаю його з-під опущених вій. Відчуваю напругу і скутість у всьому тілі.

Він і раніше був вродливим чоловіком, але зараз можу заприсягтися — відбою від жінок немає. Молодий, успішний, багатий, розкішний. Усі ці епітети безумовно доречні, щоб описати мого колишнього чоловіка.

Я опускаю погляд на його довгі пальці й так невчасно в голові спалахом проносяться спогади про те, яке задоволення дарували ці самі пальці. А ще губи. Жорсткі, тонкі, чуттєві.

Мене починає напружувати вся ця ситуація, а його мовчання зводить із розуму.

— Може, скажеш уже хоч щось? А то в мене складається враження, що ти вирішив таксистом підробляти, — роздратовано запитую я, уже відверто втуплюючись у нього поглядом.

Тимур морщиться, немов розмова має бути не з приємних. Кидає на мене короткий погляд, а за секунду вимовляє:

— Я хочу, щоб ти повернулася. До мене.

Він каже це таким буденним тоном, наче я вийшла вранці з нашої спільної квартири, відпросившись із ночівлею до подруг, а до вечора він передумав.

— Що, пробач?

— Ти все ще моя дружина і я хочу, щоб ти повернулася, — крізь зуби повторює він, не дивлячись на мене. Немов ці слова даються йому важко. Немов один погляд у мій бік принесе йому пекельний біль.

З мого горла виривається хрипкий сміх. Він жартує? Або збожеволів? Я починаю сміятися, голосно. З очей течуть сльози. Напевно, мені це почулося.

— Якщо це був розіграш, то невдалий. Я не повелася, — насміявшись, роблю висновок я і втомлено прикриваю очі.

— Заспокоїлась? — різко запитує Тимур, дряпаючи своїм голосом мій слух. — А тепер нумо серйозно. Я заплачу тобі пристойну суму. Натомість ти зобразиш до мене неземне кохання й будеш вдавати найщасливішу у світі дружину. Тимчасово.

— Виключено, — не замислюючись вимовляю я й розплющую очі.

Я помічаю, що ми майже приїхали до мого дому. Хочеться швидше втекти від Тимура і його дивних пропозицій.

— Подумай, тобі ж потрібні гроші. Назви будь-яку суму. У межах розумного, звичайно, — уже спокійніше вимовляє він голосом спокусника.

— Мені не потрібні гроші, Аврамов. І не збираюся брати участь у твоїх незрозумілих іграх. Краще, якщо вже ти з’явився, нумо розлучимося, не посягаючи на майно одне одного.

— Жодного розлучення, Має. Принаймні не цього року. Це твій будинок? — вказує на скляну висотку попереду.

— Так.

— Непогане місце для офіціантки. Навряд чи ти придбала тут квартиру зі своєї зарплати. Знайшла багатого коханця, який із задоволенням ділиться з тобою своїми достатками? — глузливо запитує він і лукаво дивиться на мене.

— Не твоя справа, Аврамов, — огризаюся я.

Виявляється, мені неприємно чути таке з уст Тимура. Я ж не корислива. Ніколи такою не була. І ніколи не задивлялася на чоловіків тільки тому, що в них туго набитий купюрами гаманець.

— Хоча, знаєш що? Я не офіціантка, ясно тобі? — не витримую я напруги між нами двома і все ж вибухаю. — Кав’ярня належить мені. Тож в жодних коханцях і їхніх товстих гаманцях я не відчуваю потреби.

У погляді Тимура читається здивування. Немов крім роботи офіціантки, я більше ні на що не здатна. Час зав’язувати з цим. Так і знала, що цей вечір не обіцяє нічого хорошого.