Глава 2

— Нік, зроби каву без цукру для четвертого столика.

Я намагаюся дихати рівно, щоб вгамувати серце, що так швидко б’ється. Емоції душать. Суперечливі почуття в мені змінюють одне одного. Хочеться то втекти й ніколи більше не бачити Тимура, то поглянути хоч одним оком на нього ще раз.

Я не вірю, що він тут. Прямо за стіною. Усього в декількох метрах від мене. Я ж давно забула про нього. Думала, що його поява не зможе вибити ґрунт з-під моїх ніг. Але, як виявилося — помилилася. Тому що ноги мене і справді не тримають.

Як же він невчасно. Ну чому зараз? Чому не рік чи два тому? Коли я не була такою безпорадною й не пішла на самісіньке дно.

Я упираюся долонями в стільницю й опускаю голову вниз. Прикриваю очі. Це всього лише Тимур. Йому взагалі, напевно, начхати, як я живу. Тому не варто так нервувати й загострювати на ньому свою увагу. Поговоримо, і він знову зникне.

— Стривай, — гукаю офіціантку, — чизкейк коштом закладу до кави подай йому.

Не знаю, навіщо це роблю. Точно не для того, щоб показати колишньому, що все ще пам’ятаю його смакові переваги. У минулому я готувала чизкейк щотижня. Він міг з’їсти його за день. Говорив, що мій — найсмачніший. Що мені доведеться тепер усе життя балувати його своєю випічкою.

Усе життя не склалося. На жаль. Але кулінарні здібності я відточила до досконалості.

Я не можу знайти собі місця. Гадаю, що йому потрібно. Така раптова поява не обіцяє нічого хорошого.

Не в моєму випадку.

Я думала, він знайшов мене, щоб підписати папери на розлучення, але Тимур ясно дав зрозуміти, що це не головна причина його появи. Так що ще може бути між нами спільного?

Насилу вдається дочекатися, коли останні відвідувачі залишають зал і на дверях з’являється неонова вивіска «Зачинено».

Міняю робочу форму на сарафан. Взуваю босоніжки на підборах. Підходжу до дзеркала і шкодую, що не зробила сьогодні нормальну зачіску. Не кожного ж дня із колишнім чоловіком зустрічаюся.

Пальцями намагаюся привести волосся до ладу, дістаю із сумочки косметичку й застигаю з тушшю в руках перед дзеркалом. Ні, до біса, хай не думає, що для нього старалася. Так піду. Немає мені до нього жодного діла, і про те, що думає про мене — начхати. Нехай бачить мене такою, якою я є: втомленою, з колами під очима й без грама косметики.

Я штовхаю двері й проходжу в зал. Самотня фігура все так же сидить за столиком у кутку. Каву випив, а ось до чизкейка не доторкнувся. Чомусь серце кольнула образа. Мені здається, він зробив це навмисно.

Цокіт моїх підборів здається надзвичайно гучним у тиші кав’ярні. Тимур відриває погляд від вікна й повертає голову в мій бік. Мружиться. На обличчі з’являється цинічна посмішка. В очах дивний блиск.

— Про що ти хотів поговорити? У мене мало часу, — зупиняюся поруч і дивлюся на нього згори вниз. Намагаюся, щоб мій голос звучав якомога байдужіше.

Під його пильним поглядом стає незатишно. Шкірою повзуть мурашки.

— Ходімо, розмова не для зайвих вух, — кивком вказує на дівчат, які прибирають столики після закриття.

— Нікуди я з тобою не піду, — похмуро і виразно дивлюся на нього. Схрещую руки на грудях, даючи зрозуміти, що рішення своє не зміню. — Уже пізно, у тебе п’ять хвилин. Говори.

— Тоді дозволь підвезти тебе додому. В автомобілі й поспілкуємося.

Він відсуває від себе чашку й підводиться. Він вищий від мене на голову, тому тепер ми міняємося місцями. Він дивиться на мене звисока. Я ж перетворююся на маленьку мишку. Навіть підбори не рятують.

Я крадькома кидаю погляд на тарілку з чизкейком. Тимур помічає це.

— Не їм солодке, — усміхається він кривувато, і я розумію, що він це навмисно. Хотів вколоти мене. Показати, що змінився за ці роки і я про нього нічого не знаю. Що замінив свої звички на інші. Вирвав із себе все, що стосувалося мене. Крім печатки в паспорті.

— Я не збираюся нікуди їхати з тобою, Тимуре, — його ім’я з моїх вуст звучить незвично й  водночас так рідно. Крім нього серед мого оточення немає жодного чоловіка, кого звали б так само. Тому так, я давно не вимовляла це ім’я вголос. Можливо, шепотіла уві сні в перший рік після розставання, але це неточно.

— Якщо ти боїшся, що я дізнаюся твою адресу, мушу розчарувати тебе: вона в мене й так є. Поїхали, я не маю наміру благати тебе, — виділяючи кожне слово, вимовляє він.

Тимур хапає мене за лікоть і безцеремонно веде в бік виходу. Від такого нахабства я не знаю, що відповісти. А ще його дотик до оголеної шкіри обпікає, як гаряча сталь, вибиваючи з моєї голови всі дотепні фразочки, які я неодмінно кинула б йому вслід.