Глава 1

П’ятий столик весь у крихтах, напій пролитий і сироп приклеївся до гладкої поверхні. Їжа навіть на підлозі. Я важко зітхаю і збираю зі столу брудний посуд. Катя так невчасно зламала ногу, тому доводиться взяти на себе її роботу. У неділю від відвідувачів немає відбою, що не може мене не радувати, але й  водночас перетворює колись улюблену роботу на справжнє пекло.

Я ставлю тарілки в раковину, але перепочити не встигаю. На кухню забігає розлючена Сніжана, зустрічається зі мною поглядом.

— За четвертим столиком сидить нахаба, Має, у мене немає більше сил на сьогодні, — Сніжана важко зітхає і з дзвоном кладе тацю на стіл. — На вигляд пристойний чоловік, ще і красень такий, що мама дорога, але жах який зарозумілий і нечемний. Сказав, що я йому не підходжу. Не розбираюся я, бачте, у сортах кави. Бажає, щоб його обслужила ти.

Здається, цей день ніколи не закінчиться. Ноги гудуть, голова розколюється, я за крок від нервового зриву, а візит до психолога призначений тільки на середу. Дожити б.

— Іди додому, Сніжано, я впораюся сама, залишилося всього кілька відвідувачів, — туго затягую зав’язки фартуха за спиною й хапаю блокнот для запису замовлень.

— Ні-ні, я залишуся.

— У тебе сьогодні день народження і я дала тобі вихідний, — нагадую їй і намагаюся, щоб мій голос звучав суворо.

— Так, але…

— Йди додому, — уже м’якше усміхаюся їй. Мені й так незручно, що зруйнувала всі її плани, хоча насправді в усьому винен перелом ноги Каті, а не я. — Ми з Нікою впораємося.

Сніжана з вдячністю киває мені і йде до роздягальні, я ж штовхаю двері й на автоматі прямую до четвертого столика. Задумливо дивлюся під ноги, уже звична мені злість, розчарування і тривога кружляють всередині мене, і я не можу дочекатися, коли повернуся додому, заведу на ранок будильник і ляжу спати з думкою, що ще один день закінчився.

Ще один огидний день.

Зазвичай усі відвідувачі для мене не більше, ніж просто номер столика. Я особливо не звертаю уваги на людей, не розглядаю їх, не намагаюся запам’ятати. Достатньо того, що вони замовляють. Саме тому я не відразу кидаюся шукати поглядом того самого невігласа, який сидить за четвертим столиком.

А дарма.

Я переводжу на чоловіка погляд, коли знаходжуся вже за кілька кроків від нього. У ту саму мить, коли чкурнути назад або сховатися за колоною вже не варіант.

Я вражено завмираю на місці, він же дивиться на мене чіпким поглядом. Серце в грудях гуркоче, намагаючись вистрибнути. Очі розширюються від недовіри. У горлі миттєво пересихає, а руки тремтять. Здається, хтось перекрив у приміщенні кисень, тому що я починаю задихатися.

Скільки разів я уявляла собі цю зустріч. Як пройду повз нього з гордо піднятою головою. Як він буде дивитися мені вслід. Дізнається про те, як високо я піднялася. Й ось це сталося. Уперше за вісім років після розлучення ми зустрілися віч-на-віч із колишнім чоловіком.

Він — бездоганно одягнений. А я — у формі офіціантки, а не в статусі успішної жінки.

На його зап’ясті дорога марка годинника, білий поло шалено йому личить, дводенна щетина молодить, а короткий їжачок на голові виглядає незвично. Раніше в нього була зовсім інша стрижка. Мене дратував його чубчик, що вічно падав на очі, і волосся, що стирчало в різні боки. Зараз же Тимур виглядає так, немов щойно зійшов з обкладинки журналу.

І мене це злить.

Кілька миттєвостей ми витріщаємося одне на одного, розглядаючи ті зміни, що відбулися за роки після розлучення. Тимур досліджує мою фігуру й за вогником в його очах я можу зробити висновок, що побачене йому сподобалося. Але він швидко гасить це в собі, знову надягаючи маску байдужості.

Я гадаю, випадково мій колишній чоловік зайшов сюди, чи ні? Не пам’ятаю, коли востаннє чула про нього щось. Навіть не уявляю, чим він займається і як живе. Кидаю швидкий погляд на його безіменний палець. Обручки немає. Але це ж не означає, що він не міг завести сім’ю або жити в цивільному шлюбі.

— Ви вже визначилися із замовленням? Ми зачиняємося за годину, тому страви, які готуються довго, вже не зможемо подати.

Я нарешті опановую себе й говорю так, щоб мій голос звучав впевнено й рівно. Вдаю, що він усього лише незнайомець, як і всі інші відвідувачі в кав’ярні.

Тимур не відповідає. Усе так само сканує мене, невдоволено стиснувши губи в тонку лінію. Пальцями вибиває ритм по столу. Це виказує його. Він нервує. Як і я. Жахлива звичка з минулого. Він міг цілу годину ось так тарабанити по столу, розмірковуючи про черговий свій бізнес-план, не даючи мені нормально заснути. А мені на навчання рано вранці вставати потрібно було. А потім до пізньої ночі ще і працювати в кондитерці.

— Я хочу поговорити з тобою, Має. Справа важлива. Зроби мені кави, я почекаю, коли твоя зміна закінчиться.

Його голос усе такий же, як і раніше. З проникливими інтонаціями, трохи хрипкий і м’який. Він сказав лише кілька слів, а в мене вже мурашки шкірою. У голові відразу ж спалахнули спогади, коли він одним своїм голосом міг довести мене до божевілля.

— Якщо тобі потрібно розлучення, тут і говорити немає про що. Надсилай папери, я підпишу все, що потрібно, — насилу вичавлюю із себе і з силою впиваюся пальцями в блокнот, який якимось дивом ще не впустила від пережитого шоку.