Розділ 4

З появою Листопада життя стає трішки легшим. Він напрочуд турботливий, уважний до деталей на відміну від мене, я все ще отямитися не можу. Саме він мені гаманець із грошима подає, а то б пішла без нічого. Той самий, який залишив гранд Евро. Усередині монетки білого кольору, і, судячи зі схвального присвистування ельфа, гранд хоча б не скнара. 

— А скільки я винна тобі за послуги?

— Цього вистачить, і десять сталевих за рахунок наступного місяця візьму, — ельф забрав один білий кругляш. Ага, вже легше, грошова система зрозуміла, сто сріблястих — це один білий. — Де аптекар живе, пам'ятаєте?

— Ні, — мотаю головою. Ельф закочує очі й тараторить:

— Новенька така крамничка в Сукняному кварталі, виходьте й одразу праворуч, два перехрестя і поворот ліворуч. Не помилитесь, синій яскравий навіс видно здалеку. Ідіть, а я поки що обідом займуся.

— Ясно, дякую, — я розвертаюся і йду як заведена до вхідних дверей. І, вже відчинивши їх, чую:

— На додачу до невідомої зарази ви вирішили собі запалення легенів заробити? — кричить мені в спину Листопад. А до мене повільно, але вірно доходить, що для прогулянки я не особливо вдягнена. Утім, ельф уже тягне мені пальто, невідомо звідки взяте, хоча я могла якусь шафу й не помітити. Розмір мій, одразу ж стає тепліше, а потім і черевики з хутряною опушкою знаходяться. Я подумки роблю собі позначку переглянути гардероб, який мені дістався, а то підозріло, якщо я буду ельфа питати, де в мене шкарпетки, а де рукавички.

На вулиці морозно, але тільки злегка. Я про всяк випадок запам'ятовую орієнтири навколо свого будиночка, а то ще не вистачає забути, куди повертатися. І карту б знайти якусь, дізнатися де я і що навкруги...

Перехожих чимало, але всі поспішають. Більшість будиночків схожі на мій: тобто на першому поверсі або магазинчик якийсь, або контора. Але трапляються й багатоквартирні двоповерхівки з красивими розписами. Навколо явно не бідний квартал, бо одяг у більшості перехожих кольоровий, гарний, різноманітний, садочки біля будинків доглянуті, самі будиночки теж не розвалюхи, подекуди вітрини плюються іскрами і світяться, привертаючи увагу. Дорога вимощена бруківкою, є і так звана проїжджа частина і, здається, пролітна частина. За весь шлях я двічі бачила, як десь там, над головою, на висоті дахів пролітали крилаті люди, тобто дракони. Але летіли вони не над будинками, а вздовж дороги, отже, є якісь правила і для польотів. А ще один раз, але зовсім високо, промчалося в хмарах щось величезне і швидке, але роздивитися не вийшло.

Повз частенько проїжджають дивовижні вози — одні схожі на старовинний автомобіль на тонких колесах, із трубою, з якої в'ється білий дим, інші — на блискуче футуристичне щось, воно потріскує електрикою та пересується за допомогою гусеничного рушія. Біля останнього перехрестя я бачу справжнісінького вершника на тварині, схожій на коня, але дуже волохатій і з витягнутою, скоріше собачою мордою. 

Сукняний квартал я впізнаю одразу, це було нескладно. Перша ж крамниця — і з тканинами. Далі продають вовняні покривала, ковдри і пледи. Деякі крамниці немов будинки моди в мініатюрі, у багатьох замість вікон вітрина, у когось і зовсім у тій вітрині крутиться манекен. Якби не загальне погане самопочуття, я б затрималася довше. Поки ж просто відзначаю, що тут є на що подивитися. Адже мені знадобиться одяг дуже скоро — як-не-як я запрошена на свято в будинок гранда. 

Синій навіс і справді видно здалеку, варто підійти ближче, як стає помітним і блискучий знак із колосом і колбою. Напевно, так тут аптеки позначають. Усередині порожньо, сильно пахне травами, від чого свербить ніс — і я оглушливо чхаю разів десять.

— Якщо ви за протизастудним збором, то доведеться почекати. Зранку останні запаси вигребли, суміші тільки готуються, — чую я чоловічий хрипкий голос. 

Спочатку аптекаря не видно до пуття, потім із найтемнішого кутка з'являється похмурий рудий і з яскравим ластовинням на обличчі... дракон у робочій робі та щільному фартусі. Ріг у нього один, зламаний, так само як і ніс злегка косить. 

— Я не за протизастудним, ем-е-е... гранде?.. — я раптово розумію, що зовсім не знаю, як тут один до одного звертаються. Але за ідеєю, якщо дракон — то гранд? Чи ні?

— Меноно, Прабатько з вами, який же я вам гранд? — фиркає він, кривиться, закочує очі, але, здається, я не особливо його зачіпаю своїм промахом. — Мено Гільберто, тутешній новий фахівець, лікую, накручую, викручую, пліток не збираю, але чую, і поза роботою радий потеревеніти, будемо знайомі, менона...

— Марія, — представляюся я і посміхаюся йому. Незважаючи на насуплені брови і злегка суворий вигляд, у цього дракона не хочеться запустити мокрою ганчіркою.

— Дуже приємно, — схиляє він голову. — Ви не подумайте, Маріє, що я такий милий щодня. Розумієте ж, в мене нова аптека, незнайомий район, треба клієнтів приманювати, — криво посміхається. — То що у вас сталося?

— Чесно, дивно зі мною все, але вночі було мені дуже зле, і вранці погано себе почувала, думала, зовсім із життям попрощаюся, — мені дещо ніяково відповідати так, але якщо мій досвід читання фантастичних книжок й перегляду фільмів не брехав, то з Марією нічого радісного і милого не сталося. Раз я тут опинилася.

— Розумію, не турбуйтеся, зараз усе перевіримо, — серйозно підтискає губи Гільберто. Більше не балагурить, саджає мене в невеликій кімнатці біля каси на стільчик — тут стіл, набір мензурок і коробка з пляшечками, дверей немає, зате є фіранка. Своєрідний оглядовий кабінет.