Розділ 2

Нудота. Світ навколо хитається, пливе, нутрощі мої теж усі упереміш. Це перше, що я відчуваю. Що було до цього? Невже я напилася, як прийшла додому? Хоча з однієї пляшки вина так не штормить. Чи шаурма все-таки виявилася неякісною? Хоча ні, яка шаурма? Я не пам'ятаю, як додому дісталася! Останній спогад — гул поїзда, несамовитий крик свистка і світло. 

Невже вдалося стрибнути? Жива?

Очі розплющити — це ще постаратися треба. Тіло ледь ворушиться, але крім моторошної нудоти і загального болю в усьому тілі ніяких інших проблем, ноги-руки рухаються, на дотик я бинтів не знаходжу, голову навіть вдається підняти. Значить, якимось дивом я ще жива.

І не в лікарні.

Це стає зрозуміло відразу ж. Навколо гойдається кімната, в якій я ніколи до цього не була. Чіткість зору, звісно, страждає, «вертольоти» нікуди не поділися. Але тут дерев'яні темні меблі, овальне дзеркало, книжкова шафа з вузькими й довгими книжками чи альбомами. Звідки це? Вгорі круглі білі кулі — лампа, хоча вимикачів я з першого погляду не бачу. Утім, у кімнату просочується сонячне світло, цього достатньо, щоб у мене боліли очі. Шафа для одягу відкрита, речі розкидані, масивний стіл заставлений усім підряд, але на ньому ні ноутбука, ні комп'ютера. Дивно, але буває. Ліжко широке, я накрита товстою, спекотною, стьобаною ковдрою. Насилу повертаюся на бік, пальці тремтять, шлунок зводить. Поруч невеликий столик — на ньому відкрита коробка цукерок і порожня пляшка.

Тієї ж миті запах доноситься до мене — мого поту, солодкого алкоголю, підталого шоколаду... І мене вивертає на підлогу. 

Стає легше. На крапельку. 

Потрібно знайти білого друга, розумію я. З ним усе буде краще і приємніше. 

Ледь не падаю, ледь не вступаю в калюжу, мене хитає, ноги не тримають, та й куди йти, незрозуміло. Час підтискає — дверей у кімнаті двоє. Обираю ті, що вужчі, керуючись досвідом, і не помиляюся. За ними щось схоже на вбиральню. Вікно у стелі. Жахливий ремонт, блакитна-вирвиоко плитка. Можливо, навіть авторський проект, інакше навіщо робити таку крихітну, але глибоку ванну? А дзеркало в бронзовій рамі над умивальником? А цей унітаз із вузьким довгим баком, начебто й старовинний, але я таких не бачила ніколи... 

Утім, мені байдуже, якої воно форми. Холодна вода з крана і можливість вилити душу фаянсовому другові у відносно чистому середовищі — це все, що мене цікавить зараз.

Полоскає мене довго, в якусь мить мені здається, що не витягну і здохну прямо тут, на блакитних, не особливо чистих кахлях. Але потім стає легше. Не краще, але хоча б легше. Можна переходити до другого етапу — приводити себе у відносний порядок. Я довго вмиваюся, полощу рота, не звертаю уваги на мокре волосся і шию, краплі ллються за комір довгою нічної сорочки з мереживом і блискучими рожевими вставками. Я такі тільки в дитинстві носила, коли в бабусі ночувала. Хто мене так нарядив?

У каламутному дзеркалі — воно низької якості і сильно запльоване — я розглядаю своє обличчя. У фільмах про зомбі герої красивіші, от чесно, сама на себе не схожа. Кола під очима чорні, обличчя бліде, плоске, губи сині, білок ока червоний, весь у судинах, що полопалися. Що зі мною сталося? Це так аварія вплинула?

У цілковитій прострації я повзу назад до кімнати, бездумно перебираю очима все, що в ній є, нарешті, вирішую попрямувати до вікна, впустити більше денного світла. Відсмикую щільну штору і так і завмираю перед вікном. Вулиця дивна. Будинки — дуже мало багатоповерхових, жодних стандартних панельок, ряди будиночків, схожих на таун-хауси, над якими видніються рідкі однопід'їзні «свічки». Найближчий такий хмарочос стирчить пальцем у небо не так і далеко, на сусідній вулиці. Сизо-зеленого відтінку камінь, це можна розрізнити і з такої відстані. Не особливо багато вікон, і навіщось відкриті балкони без перил. Недобудова?

Я не роблю висновків, просто витріщаюся, бо голова в мене поки що чавунна, а думки повзуть дуже повільно. Ось на балкон виходить людська фігура, ось вона раптом стрибає з висоти п'ятого поверху, а потім — у повітрі — відрощує собі величезні крила і летить далі, у своїх справах, судячи з усього.

— Ага, все просто, раз — і полетів, — вимовляю я хрипким, зірваним голосом, сповзаю на підлогу і довго тру очі. 

Потім ще раз визираю у вікно. Тепер уже виявляю вельми екстравагантну моду в перехожих — у декого з них у волоссі стирчать уздовж черепа вузькі чи то роги, чи то ще якісь нарости. А решта просто відрізняються одягом. Тепер уже й будинки не здаються звичайними. Можна припустити, що в сусідів навпроти в саду справжня кульова блискавка тиняється.

— Я збожеволіла? — бурмочу собі під ніс і притискаю руки до обличчя, пригладжую волосся, беру себе за вуха... і розумію, що сережок немає. Та й отворів під сережки всього два, а не шість, як у мене було. Це вже точно на галюцинації не спишеш!

Я мчуся назад у ванну, б'юся кістками об кути, але не помічаю цього. Там перед дзеркалом стягую з себе ночну сорочку і довго себе обмацую. Тіло і моє, і не моє. Обличчя схоже, а начебто й ні. Шрамів старих немає, зате звідкись опік на передпліччі й на щиколотці довгі білі подряпини. Волосся не тієї довжини. Хіба що нігті короткі так і залишилися. Це не просто шокує, це вибиває дух із тіла. Пояснень ніяких немає, як і що сталося невідомо.

Я все-таки померла?

Я стала кимось ще?

Треба з'ясувати.