Розділ 1

— Хто як вихідні проводитиме? Я ось до батьків поїду, візьму Алінку і Вітю, мама все бурчить, що давно онуків не бачила... — це за сусіднім робочим місцем скаржиться моя колега. П'ятниця, вечір, робочий день добігає кінця, про що ще говорити? Я мляво перебираю папери, щоб потім у понеділок не згадувати, за що хапатися насамперед. Знову доведеться вести листування з іспанськими постачальниками, іспанська плитка зараз один суцільний вереск сезону, кожен другий ремонт без неї не обходиться. Щось ми в інших постачальників беремо, щось безпосередньо замовляємо. Нескладно, просто кореспонденції багато і розмов.

— Марічко, а в тебе плани вже є? — гальмують мене, але питання обривається.

Олег раптом з'являється навпроти мого столу з квітами в руках. Я чую зітхання, ахи й охи колег і розумію, що тепер мені до кінця року, а то й кілька наступних років цю появу пригадувати будуть. Мовляв, ми-то що, ми всього лише тихі й сірі мишки, а ось до Марічки такий кавалер заходить, закохаєшся з першого погляду! А те, що сірі мишки цілком собі з акулячими зубами, про це якось говорити не прийнято. 

Втім, Олег ніби створений природою, щоб привертати увагу, тут не посперечаєшся. У спортзал він заглядає, але без фанатизму, кубики-квадратики на пресі є, плечі широкі, посмішка після регулярних чисток у стоматолога так і виблискує, волосся чисте, густе, прям завидно, борідка акуратна, одяг у порядку і пахне від нього чимось чоловічим і терпким. Ось і бачиться мені питання в очах оточуючих: чого ти, Маріє, викаблучуєшся, чого чоловікові локшину на вуха вішаєш? Сьогодні він на тебе око поклав, а завтра його хтось інший буде втішати!..

— Маріє, здрастуй, люба, я за тобою, — усміхається він мені, простягаючи квіти. — У нас побачення.

Я хочу нагадати йому, що позавчора сказала, що збираюся відпочити ці вихідні з подругою. Про що, судячи з усього, він забув або не надав значення моїм словам. Як схоже на нього. Але доводиться проковтнути заперечення, колеги так пильно дивляться, що не лишається нічого, окрім як узяти букет і кивнути. 

А на моїй душі насторожені кицьки шкребуть. Ірка, подруга моя нерозлучна, в мою інтуїцію вірила, перевіряли ми цього Олега і так, і сяк. Сторінки в соціальних мережах усі пристойні, ідіотські фото присутні, фото з дамами одне на одне за часом не накладаються, шлюбів і позашлюбних дітей немає. Про іпотеку він мені сам сказав. І цілується нормально. Про життя і майбутнє вже розмови вели, йому вже тридцять шість, пора серйозно про сім'ю подумати. Для кар'єри корисно до того ж. Це він сам так каже.

Я теж досвід життєвий маю, різниця в нас усього чотири роки, тож проблем зі смаками, спілкуванням і розумінням має бути менше. Принаймні, це я себе так вмовляю. Симпатія є, але щось не так...

— Я замовив нам столик у тому маленькому ресторанчику, куди ми ходили минулого тижня. Ти сьогодні одягнена невідповідно для більш пишних місць.

Я киваю, ресторанчик мені справді сподобався, набагато більше, ніж галасливий клуб або ресторан із дрес-кодом і манірними та самозакоханними офіціантами, тоді мені довелося витратити кілька годин на підготовку. Виглядала я все одно бляклувато на тлі інших присутніх відвідувачок. І це ще добре, що в Іринки можна було відповідну сукню взяти. А так довелося б купувати.

— Їдемо, — посміхаюся я Олегу, намагаюся не показувати свого невдоволення. 

З одного боку, він правду сказав, я — у джинсах і оверсайз кофті. А з іншого, слова дивні підібрані, тон голосу теж подряпав. Можливо, потрібно було зробити, як він радив неодноразово: змінити гардероб, на роботу ходити в зовсім іншому вигляді — спідницях, сукнях, гарних блузах. Але довелося б прокидатися на годину раніше, щоб нормально зібратися, і витратити чимало грошей на одяг. Та й некомфортно мені в сукнях на роботі. Одна справа — з кавалером на підборах пройтися від машини до ресторану, а інша — на них бігати цілий день туди-сюди.

— Ти не рада мене бачити? — від нього не ховається моя настороженість.

— Ні, що ти таке кажеш?.. — миттєво реагую я, мотаючи головою. Але Олег тільки хмикає:

— Здається, у тебе немає настрою.

— Він з'явиться, — навіщось переконую я і себе, і його. Навіщось починаю виправдовуватися: — Розумієш, робота, кінець тижня...

— Я б хотів, щоб ти мене зустрічала вже в настрої. Марі, я теж після роботи, втомився і все таке. Але я стараюся для тебе. Завжди готовий тебе розважати, пишу тобі зранку і перед сном, намагаюся мати блискучий вигляд, завжди на позитиві, завжди з посмішкою. Серйозні стосунки — це робота. Мені здається, що тобі варто старатися більше. 

— Так, ти маєш рацію, — киваю я у відповідь на його слова, бо він і тепер говорить правду. Він тягне мене, так би мовити, нагору, до себе, до блискучих люстр у ресторанах і таких самих блискучих усмішок. Олег — далеко не мільйонер, але він намагається бути успішним, дивиться вперед, і мені потрібно цьому відповідати, наряджатися у сукні для рандеву, насолоджуватися вечірками, які дуже корисні для його кар'єри, підтримувати розмови з дружинами його колег, не розслаблятися, мені потрібно... Чи не потрібно?

Я раптом розумію, що неважливо, наскільки він привабливий, скільки кубиків у нього на пресі, наскільки він готовий працювати над нашими стосунками… 

— Іноді мені здається, що ти не цінуєш того, що я тобі даю!

Неважливо, що він знає, як і кому посміхнутися, що в нього пристойні шанси на підвищення, що для мене це також можливість змінити роботу на високооплачувану, а потім вийти заміж, стати гідною дружиною, народити спільних дітей... Звичайно, доведеться дотримуватися правил. Бути модною, але не надмірно,трохи яскравою, трохи домашньою, емоційною, але раціональною, адже ми дорослі люди і знаємо, чого хочемо від цього життя, знаємо, що заради спокою і стабільності треба чимось поступатися, йти на компроміси, ну і частіше казати Олегу «ти маєш рацію», бо щось іще вставити до його промови майже неможливо...