Розділ 17

Глава 17

– Директором? – іронізую, але посміхаюся. – Ось так відразу?

– Чому ні? – ой, який хитрий лис, посмішку з ямочками на щоках пустив у хід. – Ти хоч знаєш, скільки разів забирала у нас інвесторів прямо з-під носа?!

Злиться, пальці в кулаки стискає, але очі все ще залишаються добрими, розуміючими. Спраглими!

– Не знаю, але… це ж бізнес, – байдуже знизую плечима, не здогадуючись, що відкриваю скриньку Пандори.

– Бізнес, так, – випльовує з люттю і нокаутує одним точним ударом: – Тільки у вашому випадку гроші розпихаються по кишенях, а до клінік доходить лише мала частина. У моєму ж випадку залишається в підвішеному стані проект, який… – не дослуховую, перебиваю з гнівним докором:

– А ти що, свічку тримав над розподілом наших інвестицій? Звідки така обізнаність?!

Все ще кидаюся грудьми, захищаючи нашу мережу, як власну дитину. Лише хвилиною пізніше доходить, що бізнес зовсім не мій і як ним насправді керував Сашко – загадка. Я ж не фінансист, теж ніс не сунула ніколи в бухгалтерію. Але невже і, правда, велика частина грошей йшла наліво? Прямо перед очима вже танцюють цифри, завантаженість, ціни на послуги. Вони завищені, але цьому є пояснення. Фахівці, обслуговування, лабораторії – все на найвищому рівні. Ось тільки, правда, останнім часом відвідуваність впала, а відсоток повернення людей – мізерно малий. А якщо ще згадати, як Сашко вперто наполягав підправити цифри перед переговорами з німцями, то й зовсім питання відразу відпадають.

– Я, кхм… – відкашлявшись, Гліб із зітханням допив залишок у келиху і просто… посміхнувся. – Загалом, моя пропозиція досить прозора. Зарплатою не ображу. До речі, враховуючи, що йти тобі прямо зараз нікуди, то бонусом можу запропонувати хороший варіант.

– Свій будинок? – колючість настільки гостра, що я встромляю її в груди Арсеньєва.

– Свій будинок, я, звичайно ж, пропонувати не збираюся, – повертає мені шпильку, але домовляє пропозицію: – можу лише запропонувати ключі від корпоративної квартири. Вона за два кроки від холдингу, так що крім оренди квартири, ще й на бензині заощадиш.

Розумно. Хитро. Розважливо! Та в мене язик не повертається відмовити. Занадто приваблива пропозиція. Але все ж тягну з відповіддю, морально складно звикнути до гнітючих реалій. Знову вливатися в новий колектив. Розібратися з іншим напрямком, вивчати технічний матеріал. Але найгірше те, що тепер я точно буду працювати просто за зарплату, розвиваючи чужий бізнес. Це мене гнітить більше за все.

Хоча раніше я теж розвивала... бізнес свекрухи, чорт забирай! Ну, адвокат мені чесно сказала – якщо за документами свекруха є реальною власницею, мені там точно нічого не світить. А ось нажитим майном Сашці доведеться поділитися.

– Я можу подумати?

Киває. Не бачу ні докору в очах, ні обурення. Складається враження, що Арсеньєв згоден з будь-яким моїм рішенням, навіть якщо воно не на користь його холдингу.

Вечерю доїдаємо в мовчанні, Гліб прибирає тарілки, відразу закидає в посудомийку. Поспішаю прибратися і я:

– Я подзвоню тобі, як щось вирішу.

Сповзаю зі стільця і повільно тягнуся в коридор.

– Зачекай хвилинку, – каже мені, поки я взуваюся, а сам поспішно йде.

І повертається досить швидко, вже щось клацаючи на телефоні. Потайки стежу за пильною мімікою обличчя Гліба. Зосереджений, задумливий і такий… привабливий, від нього нереально відвести погляд! Його вабляча аура яскраво світиться навколо тіла, що хочеться простягнути руку і доторкнутися до чоловіка.

– Я викликав тобі таксі і вже ввів адресу.

Різко хитаю головою, проганяючи марення і моргаю. Коли він встиг опинитися поруч зі мною?! Як я це прогавила, чорт? Гліб занадто близько, настільки, що його гаряче дихання лоскоче шкіру на щоці. Танцює там і безсовісно топчеться, ніби клеймо ставить. Не можу тверезо думати, мене огорнув запаморочливий аромат тютюну з ваніллю, сп'янив сильніше, ніж міцний напій.

– Ось ключі.

Я не рухаюся, ніби паралізована, Гліб сам бере мою долоню і кладе на неї холодну зв'язку ключів.

Стискаю її до болю, поступово протверезіючи, і туманна димка трохи спадає. Що? Ключі? Які ключі? Ах, точно!

– Але я ж ще не дала відповідь.

Простягаю йому назад стиснутий кулак, але Гліб пальцями впевнено притискає долоню до моїх грудей. Натякає, що це навіть не обговорюється. Але все ж вистрілює з хитрістю:

– У моєму будинку ти ж не залишишся?

– Ні, – поспішно зривається з губ, і чоловік киває, ніби заздалегідь знав відповідь.

– Мені совість не дозволить виставити тебе ось так на вулицю. Без різниці, погодишся ти на посаду чи ні. Квартира в будь-якому випадку вільна, переночуєш, а завтра зранку, без поспіху, вирішиш свої проблеми. Ключі повернеш мені ввечері.  

– Гаразд, – здивовано кліпаю, а він додає з посмішкою:

– Але це в тому випадку, якщо ти не захочеш зі мною працювати. А я не бачу жодної причини для відмови.

Підморгує, як змій спокусник, а я кашляю від кричущої нахабності. Я знову як під гіпнозом, але цього разу ситуацію рятує шум таксі з двору. Забираюся з дому, поки остаточний розум там не залишила. Кричу Арсеньєву «до побачення», ну просто це все, на що я зараз здатна.

Поки їдемо, телефон раптом вібрує. Дістаю його, вже знаючи, хто міг мені написати на новий номер.

«Другий під'їзд, квартира 73»

У відповідь пишу «ок», але всередині залишається відчуття, що я явно ще щось забула. Але що? Свою адекватність, ось що!

У під'їзд потрапляю без проблем. А ось із замками довелося повозитися, але все ж за хвилину переступаю поріг квартири. Роззуваюся і неспішно обходжу досить велику квартиру-студію. Ймовірно, двокімнатна, але повністю перероблена. Простора кухня, розділена на дві зони: обідня і спальна. Широченний диван, одне крісло. Плазма на стіні. Ванна і туалет окремо. Чудовий утеплений балкон з вікнами в підлогу, більше нагадує кабінет. Біля стіни зручне плетене крісло, невисокий столик і ноут на ньому.