Розділ 15

Глава 15

Вона розвертається так різко, що ледь не б'є мене волоссям по обличчю. А може, хотілося б долонею? Я вчасно відхиляюся і підморгую їй, забавляючись ситуацією в цілому.

Двері за нею зачиняються зовсім не тихо, і мене відразу пробирає сміх. Ну, не можу стриматися, надто вже все це... огидно.

Сашко хмуриться, поки буравить пильним поглядом. Жадібно ковзає по мені очима, щось вишукуючи. Хмикає, помічаючи пом'ятий брючний костюм, в якому пішла з його дому. Йой, так ти шукаєш сліди злочину? Ну так може тобі лупу дати?!

– Ти вже перебісилася? – кидає байдуже, немов про погоду за вікном запитує. – У нас завтра вечеря з моїми батьками о п'ятій.

Говорить так, що його слова не підлягають обговоренню або відмові. Так, я пам'ятаю, що кожного другого четверга нового місяця у нас щось на зразок сімейної вечері, а насправді звіт про діяльність мережі клінік. Раніше мені здавалося, що його мамі просто цікаво, як йдуть справи в бізнесі сина і невістки, але тепер, після слів Гліба, я подивилася на ситуацію інакше. Значить, бізнес належить свекрусі і при розлученні я в будь-якому випадку не можу на нього претендувати...

Ну і чи є сенс уточнювати цей момент у Сашка, якщо відповідь вже очевидна?..

– Візьми секретарку, вона ж тепер замість мене, – пропоную без задньої думки, а чоловік зло скрипить емаллю.

– Міра, це вже не смішно! – цідить крізь стиснуті зуби. – Ти моя дружина, а не вона. Тож давай, приборкай свою гордість і повертайся додому.

– І мені було зовсім не до сміху, коли ти раптом заблокував мої картки.

– Твої картки? – сміється огидно, а мені погано до печії. – Чи не забула ти, люба, чиї на них гроші? Мої! Твоїх там три копійки, все інше, якби не я, у тебе й близько не було.

Пірнаю від його слів, ніби в крижану ополонку без бажання.  

Ми мовчимо обоє, Сашко різко відкидається на спинку стільця і, хапаючи ручку зі столу, нервово крутить її між пальцями. Я ж просто... навіть слів немає, одні негативні емоції. Гліб і тут виявився, чорт забирай, правий!

Що ж, життя, дякую за жорстокий урок. Я його засвоїла.

– Сашко, якщо я нуль і всього цього, – обводжу рукою його кабінет, – домігся ти, то навіщо тримаєшся за мене? Добре, карти і гроші на них твої, хай йому грець. Давай розлучимося.

Як ножем по серцю, буквально відриваю від себе слова і вже прикидаю, як болісно буде починати все спочатку. Рахунок у мене є і в крайньому випадку можна продати авто (дякую хоч його я на себе оформила), але справа ж далеко не в грошах. Я розтратила свою молодість не на ту людину...

– Не буде ніякого розлучення, – морщиться на мої слова і в пориві люті кидає ручку на стіл.

Та неприємно брязкає і котиться, а потім падає на підлогу. Це і дає мені деякий час охолонути перед наступним нападом.

– А якщо і буде, – тягне в посмішці куточок губ, – то довге і виснажливе. Але все можна переграти, і ти сама знаєш, що для цього потрібно зробити.

– Повернутися до тебе? – іронія в моєму голосі настільки густа, що її можна виделкою зачерпнути.

Найсмішніше те, що Саша реально на повному серйозі вважає, що я можу повернутися. Він бачить цю ситуацію логічною! Продовжує наполягати:

– Мати чекає нас завтра і не приймає відмови. Сама знаєш, що буде, якщо ти не з'явишся, – вигинає брову, але невже справді думає, що може налякати мене своєю матір'ю?

Я і раніше її не боялася, хоча та не раз мені докори кидала, а тепер і поготів. Ну і що вона зробить? Прийде до мене особисто і дасть прочуханку? Ну так нехай приходить, мені тепер теж є, що сказати свекрусі.

Вбивче і жорстоке рішення дозріває в душі, буквально виростає на випаленій землі незрозумілою рослиною, і я не бачу на даний момент іншого виходу. Губи не ворушаться, ніби заіржавіли, але все ж силою видавлюю з себе слова:

– Я так розумію, Олександре Васильовичу, ви вирішили дати мені безстрокову відпустку вперше за довгі роки роботи? Що ж, так вашій мамі і передайте, що стратегічний директор пішла у відпустку, яка плавно перетікає у звільнення. Заяву сам можеш за мене підписати.

– Міра! – реве мені в спину, а я йду з кабінету.

З гіркотою і жалем, але залишатися, щоб далі об мене витирали ноги, – не хочу. На секретарку не дивлюся, і так знаю, що на її обличчі тріумф, але плювати.

У кабінеті збираю свої речі зі сльозами, стримую їх усіма силами. Проте, боляче і огидно до відрази, краплю гірко від ситуації в цілому.

Перед тим, як піти, ковзаю очима по стінах, ноуту, квітах на підвіконні. Подумки прощаюся і відчуваю, як у грудях хтось вміло орудує мечем, рубаючи серце на дрібні шматочки.

Навіть з Оленою не прощаюся, вибігаю надто поспішно, щоб не передумати в будь-який момент. Застрибую в автівку і тільки в ній даю волю емоціям – гірко ридаю.

Піді мною трясеться і вібрує крісло, але я тремчу в гірких сльозах хоча б тому, що потрібно виплеснути з себе накопичений негатив.

Сиджу так довго, немов чекаю, що хтось вийде і зупинить. Хоча б Сашко, раптом схаменеться і поверне мене, не як дружину, а як розумного працівника. Але ніхто не йде, а я так і рефлексую, бо мій світ повністю зруйнувався. Все, чим я жила, випарувалося так само швидко, як солодка вата у воді.

Минає чимало часу, сльози висихають, залишаючи після себе зяючу дірку на душі. У голові порожньо, рішень немає, як і розуміння, що робити і куди йти. Я спустошена, як морально, так і фізично.

Тягнуся до запалювання, потрібно прибратися від офісу, як від гріха – подалі. Але, не встигаю завести авто, рука так і зависає в сантиметрі від ключа.

Сашко випливає з офісу, а разом з ним під руку, хитаючи стегнами, йде секретарка! Та вони навіть не шифруються, чорт забирай! Поводяться так, ніби справді пара або чоловік з дружиною.

Проводжаю їх спопеляючим поглядом аж до автівки чоловіка і просто хитаю головою в невірі.

– Ти мені ніколи двері не відкривав! А їй навіть руку подаєш, напевно, щоб не вбилася на ходулях?