Розділ 12

Розділ 12

Безсовісно ковзаю по ньому жадібним поглядом, зупиняюся на рушнику, який зовсім ненадійно тримається на стегнах. Гліб щойно вийшов з душу: волосся ще вологе, а крапельки води повільно стікають по грудях і ідеальному пресу, занурюючись у рушник.

І я, затамувавши подих, пливу очима разом з краплями, як під чарами магії. Фактично поглинаю очима, ніби напівголих чоловіків років сто не бачила.

Та годі, це взагалі законно так виглядати? Сашко молодший років на п'ять, а шкіра в'яла, провисла в деяких місцях. Але Арсеньєв стоїть тут переді мною, як модель для реклами фітнес-залу – вражає наповал.

Моргаю і запізно розумію, що тупо витріщаюся, як кішка на акваріум із золотими рибками. Але не можу, чорт забирай, змусити себе навіть стусанами відвести погляд. Занадто вже притягує, інтригує до мурашок жіночу цікавість.

Гліб піднімає брову, і його посмішка здається мені нахабною до неподобства. 

– Все встигла розглянути чи підемо ва-банк? – ліниво тягне, але з хрипотою, від якої мимоволі підкошуються коліна.

Не встигаю за словами, але помічаю, як його пальці тягнуться до краю рушника і миттю загоряюся сильніше за будь-яку цнотливу дівчину. Ну, ні… це вже занадто!

Хоча, а чому, власне, ні?

Чорт забирай, Міра! Мозок збери і заодно розкислу себе зішкреби з підлоги!

– Я… взагалі-то… у ванну прийшла, – чи то все ще не протверезіла, чи то зовсім за ніч отупіла.

Кожен раз гублюся при Арсеньєві якогось чорта. Ох, Ілля! Услужив так услужив, маленький гівнюк. Ремінь по тобі плаче, горе-кілер!

– Ну, технічно, – лінива посмішка збиває з думки, але я концентруюся на розмові, поки Гліб поправляє рушник на стегнах, – я прийшов сюди першим.

Першим... Прийшов... Про що ми?

Мене ніби струмом б'є від усвідомлення ситуації, а щоки горять так, що їх можна використовувати замість праски. У голові жодної здорової думки, тільки вульгарні. Ні, ну, ось правду кажу, у мене на знімку МРТ Савельєв щось пропустив!

Нарешті, мозкова система повністю «завантажується» і з'являється чіткість думок.   

– Геть з ванни! – командую голосно і впевнено, немов сержант, у якого розбестилися солдати.

Гліб і з місця не рухається, тому штовхаю його в спину і виштовхую з ванної кімнати, відразу замикаюся.

І в ту ж мить з коридору доноситься дикий сміх. Гучний, заразливий, такий... домашній, що сама посміхаюся, як дурна.

Ні, ну, це якийсь ненормальний сон! Може, я все ще сплю? Щипаю себе занадто боляче, що аж ойкаю. Нічого не змінюється: я у ванній і... щойно виставила господаря будинку в одному рушнику за двері. Жахлива зухвалість...

Як і в принципі той факт, що я взагалі ночувала в будинку чужого чоловіка, коли все ще заміжня. Хоча, яка тепер різниця? Мені немає сенсу триматися моральних принципів, адже Саша ними давно знехтував. Не вірю, що той раз у готелі був єдиний. Та й пригадую, що мені вже приходили повідомлення, просто через дурну випадковість я їх пропустила і успішно забула.

– Якщо хочеш в душ, – доноситься крик Гліба крізь двері, – чистий рушник лежить на полиці біля дзеркала.

Відразу ковзаю поглядом і знаходжу стопку різних рушників. Заодно чіпляю своє відображення в дзеркалі і голосно хмикаю. Встромляюся пальцями в край ванни і нахиляюся ближче, помічаючи, що на дні зіниць горить блиск, якого я давно вже не бачила в своїх очах.

Я що, мимоволі стала героїнею романтичного серіалу? Тільки вигляд у мене... як у пошарпаного їжачка після урагану. І Гліб з голови не вилазить, засів там і присмоктався, як п'явка.

Він був такий затишний і домашній, що на секунду мозок закоротило і фантазія перетворилася на реальність. Інший чоловік – турботливий і веселий. Інша дитина – яка обожнює і поважає мене. Інша сім'я – любляча, щира, справжня. З посиденьками біля каміна холодними вечорами і собакою. Ялинкою в Новий рік і купою подарунків під нею.

Але все це міраж у хворій підсвідомості, мій чоловік все ще Сашко, а дитина… моя дитина померла на двадцятому тижні вагітності, забравши з собою більшу частину душі.

– У тебе важке розлучення на носі, Міра, а ти чіпляєшся за дурні фантазії? – кажу відображенню, немов читаю лекцію моралі власному клону.

Заходжу в душ і караю себе крижаною водою за краплю зухвалості. Гліб – холостяк і бабій, то навіщо я насильно натягую на нього роль сім'янина? У ванній кімнаті затримуюся занадто довго, я в повному безладі і без логічних думок у голові. Таке відчуття, що в мою правильну систему впровадили троянський вірус.

І ім'я цьому вірусу – Гліб Арсеньєв. Як мені з ним поводитися тепер? Що говорити?

Зітхаю і виходжу, немає сенсу більше ховатися, пора зіткнутися з реальністю віч-на-віч.

Іллі вже немає на кухні, зате його місце зайняв батько. На щастя, одягнений, з планшетом в одній руці і чашкою кави в іншій. Підходжу не сміливо з іншого боку, де вже стоїть чашка кави, молочник і цукорниця. А також бутерброди, але у мене зовсім немає апетиту.

– Сідай, – наказує мені, не відриваючи погляду від планшета. – Перекуси, якщо є апетит.

– Ні, дякую. Я тільки ка…

Не встигла договорити, як у мене нахабно вкрали чашку прямо перед носом. Тільки й встигла підняти руку, вона так і зависла в повітрі.

Мружуся, пронизуючи Гліба відвертим докором, а він махає головою з лінивою посмішкою. Ну що за мужик! Сам же запропонував мені перекусити, а тепер каву зажав?

– Не пий каву на голодний шлунок, – пояснює мені, як маленькій. – З'їж спочатку бутерброд.

Я ж відмахуюся від дурної турботи:

– А я хочу кави! – пихчу, поки свердлю поглядом цілющу чорну рідину в кришталево білій чашці.

– Мі-ра, – смакує ім'я, немов льодяник перекочує на язиці. – Ілля рідко проявляє турботу, але заради тебе зробив аж чотири повноцінні бутерброди перед тим, як піти до школи.

Здригаюся від теплоти в голосі і на секунду гублюся. Дивлюся в синяву його очей і мене ніби в транс вводять. Знову в голову лізуть погані думки про іншу сім'ю, але це лише поламані картинки системи з вірусом.